Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Гросмейстера зустріли оплесками. Невеликий клубний зал було прибрано різнокольоровими прапорцями.

Тиждень тому відбувся вечір Товариства порятунку на водах, про що свідчив такий лозунг на стіні:

«СПРАВА ДОПОМОГИ ПОТОПАЮЧИМ

— СПРАВА РУК САМИХ ПОТОПАЮЧИХ».

Остап уклонився, простяг наперед руки, немов відкидаючи не заслужені ним оплески, і зійшов на естраду.

— Товариші! — сказав він прекрасним голосом. — Товариші і брати по шахах, у моїй сьогоднішній лекції йтиметься про те, про що я читав, і мушу признатися, не без успіху, в Нижньому Новгороді тиждень тому. Тема моєї лекції — плодотворна дебютна ідея. Що таке, товариші, дебют і що таке, товариші, ідея? Дебют, товариші, — це «Quasi una fantasia». А що таке, товариші, ідея? Ідея, товариші, — це людська думка, прибрана в логічну шахову форму. Навіть із мізерними силами можна здобути всю шахівницю. Усе залежить від кожного індивідуума зокрема. Приміром, от той блондинчик у третім ряду. Припустімо, він грає добре…

Блондин у третім ряду зашарівся.

— А он той брюнет, припустімо, гірше.

Усі повернулись і оглянули й брюнета.

— Що ж ми бачимо, товариші? Ми бачимо, що блондин грає добре, а брюнет грає кепсько. І ніякі лекції не змінять цього співвідношення сил, якщо кожний індивідуум зокрема не буде раз у раз тренуватись, в шашк… тобто я хотів сказати — в шахах… А тепер, товариші, розкажу вам кілька повчальних історій з практики наших шановних гіпермодерністів Капабланки, Ласкера і доктора Григор'єва.

Остап розказував аудиторії кілька старозавітних анекдотів, почерпнутих ще в дитинстві з «Синього журналу», і цим закінчив інтермедію.

Що лекція така лаконічна — усі були трохи здивовані. І одноокий не зводив свого єдиного ока з гросмейстерового взуття.

Однак початок сеансу одночасної гри погасив дедалі більшу підозру одноокого шахіста. Разом з усіма він розставляв столи покоєм. Проти гросмейстера сіли грати тридцять аматорів. Багато з них були цілком розгублені і щохвилини дивились у шахові підручники, поновлюючи в пам'яті складні варіанти, за допомогою яких сподівались здатися гросмейстерові не раніш як після двадцять другого ходу.

Остап ковзнув оком по шерегах «чорних», які оточували його з усіх боків, по замкнених дверях і безстрашно взявся до роботи. Він підійшов до одноокого, що сидів за першою шахівницею, і пересунув королівського пішака з клітки е2 на клітку е4.

Одноокий одразу ж схопив свої вуха руками і почав напружено думати. По лавах аматорів зашелестіло:

— Гросмейстер зіграв е2–е4.

Остап не балував своїх супротивників різноманітністю дебютів. На всіх інших двадцяти дев'яти шахівницях він проробив ту саму операцію: перетяг королівського пішака з е2 на е4. Один по одному аматори хапались за волосся і заглиблювались у гарячкові міркування. Ті, що не грали, водили очима за гросмейстером. Єдиний у місті фотограф-аматор уже зліз був на стілець і збирався підпалити магній, але Остап сердито замахав руками і, зупинивши свій рейс уздовж шахівниць, гучно закричав:

— Заберіть фотографа! Він заважає моїй шаховій мислі!

«З якої речі залишати свою фотографію в цьому жалюгідному місті. Я не люблю мати діла з міліцією», — вирішив він собі.

Обурливе шикання аматорів примусило фотографа зректися своєї спроби. Обурення зросло до такої міри, що фотографа навіть виперли з приміщення.

На третьому ходу з'ясувалося, що гросмейстер грає вісімнадцять іспанських партій. У інших дванадцяти чорні застосували хоч і застарілу, але досить правильну оборону Філідора. Якби Остап дізнався, що він грає такі хитромудрі партії і натрапляє на таку випробувану оборону, він би страшенно здивувався. Річ у тім, що великий комбінатор грав у шахи другий раз на своєму віку.

Спочатку аматори, і перший серед них — одноокий, вжахнулися. Лукавство гросмейстера було безперечне.

З надзвичайною легкістю і безумовно глузуючи в душі з решти відсталих аматорів міста Васюки, гросмейстер жертвував пішаки, важкі і легкі фігури направо й наліво. Знеславленому на лекції брюнетові він пожертвував навіть ферзя. Брюнет вжахнувся і хотів був відразу здатися, але тільки неймовірним зусиллям волі примусив себе грати далі.

Грім серед ясного неба ударив через п'ять хвилин.

— Мат! — пролопотів на смерть переляканий брюнет. — Вам мат, товаришу гросмейстер.

Остап, проаналізувавши становище, ганебно назвав «ферзя» «королевою» і високим штилем привітав брюнета з виграшем. Гомін пробіг по лавах аматорів.

«Час тікати», — подумав Остап, спокійно походжаючи поміж столів і недбало переставляючи фігури.

— Ви неправильно коня поставили, товаришу гросмейстер, — залопотів улесливо одноокий. — Кінь так не ходить.

— Пардон, пардон, пробачте, — одказав гросмейстер, — після лекції я трохи втомився.

Протягом найближчих десяти хвилин гросмейстер програв ще десять партій.

Здивовані вигуки лунали в приміщенні клубу «Картонажник». Наростав конфлікт. Остап програв підряд п'ятнадцять партій, а невдовзі ще три. Залишався один одноокий. На початку партії він з остраху наробив безліч помилок і тепер ледве провадив гру до переможного кінця. Остап, непомітно для сусід, вкрав із шахівниці чорну туру і сховав її в кишеню.

Юрба тісно зімкнулась навколо гравців.

— Щойно на цьому місці стояла моя тура! — закричав одноокий, оглянувшись, — а тепер її вже нема.

— Нема, значить, і не було! — грубувато відповів Остап.

— Як так не було? Я добре пам'ятаю!

— Звісно, не було!