Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Це «Стаханов». Він хоче випередити нас і першим долізти до підвалів інституту. Я помітив його наближення на каві у вашій чашці. Кава дрібно тремтіла.

До нас прибіг Мовчун.

— Ходімо звідси.

Ми відбігли.

— Може, викликати міліцію? — спитала пані Ялина.

— Не допоможе. — сказав я. Пролунав вибух. Підлога аж заходила. Я посміхнувся. У Мовчуна була вибухівка! Мабуть, купили на Ярмарку у Великої Мами!

Вибух пробив стіну, але дірка була така, що ледь кулак просунеш. Довелося закладати ще. Пані Ялина вже не опиралася. Прибіг охоронець, але я пояснив йому, що ми рятуємо Україну.

— Залишайтеся тут, будете допомагати. Ліхтарі у вас є?

— Є.

— Несіть сюди, швидше.

Ще вибух. Охоронець приніс ліхтарі, ми спустилися сходами. Кашляли в диму й пилюці, але часу чекати, поки все вляжеться, у нас не було. Пролізли в діру і побачили продовження сходів.

— Я ж казав! — крикнув збуджено. Ми спустилися на поверх нижче. Там була велика зала, повна ящиків.

— Що це таке? — здивовано спитала пані Ялина. Спробувала підняти один. Він був важкий.

— Письменницький лярд, — пояснив я.

— Що? — пані Ялина та Георгій спитали хором.

— Письменницький лярд. Енергію читачів можна збирати й переводити з ефемерного у твердий стан, консервувати і зберігати. Ось це, — я показав на ящики, — лярд, зібраний із читачів у двадцяті й на початку тридцятих. Люди тоді читали багато, книги були цікаві, викликали багато емоцій. Зазвичай емоції поверталися до письменників, підживлювали їх. Щоб позбавити українське суспільство сил, було розроблено, виготовлено та запущено спеціальні установки, які збирали з читачів енергію від прочитаних книжок і збивали її на письменницький лярд, який потім утилізувався. Письменникам нічого не залишалося, а твердий лярд збирали й консервували. Письменницький лярд якось мали використовувати для підсилення комуністичного режиму, але не вигадали як. Коли під час Другої світової німці наближалися до Києва, лярд мали спалити — але не судилося: чи мінери щось наплутали, чи німці встигнули розмінувати. Нацисти теж намагалися якось використати письменницький лярд, але так нічого й не вигадали. Вже коли відступали, хотіли вивезти, але забракло вагонів, і лярд дочекався приходу радянських військ. Зі створенням Інституту літератури лярд привезли сюди й тут досліджували. Але потім дослідники сіли за буржуазний націоналізм, було вирішено, що їх зіпсував саме лярд, працювати з ним заборонили, а його законсервували. Ми — перші за багато десятиліть, хто бачить лярд наживо.

Знизу лунав уже досить гучний скрегіт.

— «Стаханов» наближається! Ми мусимо забрати потрібний лярд і вивезти його. Для цього мені потрібна буде ваша допомога, пані Ялино. Біжіть нагору й чекайте Бухгалтера. Він мусить приїхати вантажівкою. Допоможіть йому заїхати у двір музею, щоб нам було зручно вантажити. Я поки сортуватиму ящики, а хлопці їх носитимуть нагору. Зрозуміло?

Усі кивнули. Пані Ялина побігла нагору, а я з ліхтарем кинувся до першого ящика. До нього був приклеєний аркуш «Василь Вражливий».

— Георгію, подивися у Вікіпедії, хто такий цей Вражливий!

— Зараз! — Георгій швиденько набрав ім’я та прізвище. — Так, письменник, був у ВАПЛІТЕ, ліричний, про малих світу цього писав. Спробував сховатися у Казахстані, останнім часом почав писати виробничі речі про становлення радянської індустрії, про нафту. У 1934 році арештували, дали строк, а потім розстріляли, здається, у 37-му.

— Підходить! — сказав я і жбурнув ящик на підлогу. Крикнув хлопцям: — Узяли й потягли!

Мовчун схопив ящик, а я кинувся до наступного.

— Василь Бобинський!

— Поет, із Західної України. Писав еротичні вірші!

— О, поважаю!

— Жив у підпольському Львові, став ліваком, потім емігрував до СРСР і…

— Тьху! Ліваків нахер! — Кинув ящик в інший бік.

— Його потім арештували й розстріляли!

— Собаці собача смерть. Лівак! — Я поліз до наступного. — Олександр Соколовський!

— Так, письменник-романіст, був есером, кілька разів сидів під комуністами. Історичний роман «Богун». Арештований у 1937-му, розстріляний за рік.

— Ну, есер не більшовик. Годиться! Неси! — крикнув я охоронцю. Той підхопив ящик, я присвітив наступний. — Григорій Епік! Це ж треба, яке прізвище!

— Так, зараз. — Георгій швидко набирав і зачитував. — Письменник, перекладач, повість «Восени» про комуніста-переродженця, таврував пристосуванців. У романі «Петро Ромен» оспівував зростання радянської технічної інтелігенції. Визнав причетність до терористичної організації, написав, що всіх їх треба розстріляти, як скажених псів. Ув’язнення, розстріл.

— Зламався чувак. Але там же катували. Підходить. — Відштовхнув ящик, прочитав напис на наступному. — Клим Поліщук.

— Автор історичних романів… — читав Георгій. Прибіг Мовчун, я показав йому, який ящик брати. — … Емігрував до Польщі, повернувся в радянську Україну. Романи «Гуляйпільський батько» та «Отаман Зелений». У засланні дружина, потім засудили його. У 31-му році. Просидів до 37-го, розстріляли.

— Історичні романи — добре. — Відсунув ящик. — Євген Плужник!

— Поет, драматург. Хворів на туберкульоз. Арештований у 1934-му, за два роки помер у таборі від хвороби.

— Те що треба!

Прийшов захеканий охоронець. Ледь плентався.

— Давай, хлопче, швидше! Доля України залежить від тебе!

Я не перебільшував. «Стаханов» наближався. Кремлядь здогадалася, що я зможу знайти протиотруту їх письменницьким чудовиськам. Ну, нічого, подивимося, хто кого!

— Валер’ян Підмогильний! — крикнув я. Поки що в ящиках траплялися лише незнайомці. Ну, я ж і книжок не читав. Мене цікавили лише чудовиська, а про них книжки друкувати було заборонено. Хіба що старовинні.

— Письменник і перекладач, один із найвидатніших прозаїків українського Розстріляного Відродження.

— Хоч не комуніст?

— Та бозна. Одружився з донькою священика. Бальзака перекладав.

— Бальзака? Я квартиру знімав на вулиці Бальзака. Що далі?

— 34-й — арешт, табір, 37-й — розстріл.

— Те що треба, беремо. — Я потягнув ящик. — Так, іще один Підмогильний, і ще!

У Підмогильного було вісім ящиків, і я наказав виносити всі. Мовчун із охоронцем бігали як божевільні.

— Машина приїхала? — спитав я. Мовчун тільки головою закрутив. Ні. Але я в Бухгалтері був упевнений. — Так, Кость Буревій. Що за людина?

— Дивлюся. Буревій — поет, драматург, із Воронезької області, але за походженням українець. Есер, після перемоги більшовиків пішов із політики. Вигадав персонажа Едварда Стріху. Потім його витиснули з літератури, у 34-му арешт і розстріл.

— Те що треба! Наша людина! — У Буревія було два ящики. Відсунув їх. Поліз далі. — Юліан Шпол!

— Це ж, мабуть, єврей! — засумнівався Георгій.

— І що? Коли людина за Україну, так хоч бурят! Читай, що за Шпол такий!

— А ні, наш, це в нього псевдо Шпол, а так він Михайло Яловий. Поет і прозаїк, із Полтавщини, однодумець Хвильового.

— А це хто?

— А бозна, потім подивлюся. Так, був у есерах, потім у «боротьбистах», це партія така була. Був членом ВАПЛІТЕ.

— Це ще що таке?