Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

Я усміхнувся, але мені було невесело. Знову подивився на фотографію фермера. Господи! Фермер! Залисини, якийсь сумнуватий погляд, середнього зросту! Якась нудна, нічим не примітна сіра миша! Дірка на людстві! Як Біла вбивця могла купитися на нього? Як? Я геть не розумів. Я ж був кращий за нього, я — головний спеціаліст із чудовиськ у цій країні, зараз я взагалі герой-рятівник, а вона нехтувала мною. Це було образливо. І боляче. Серце аж пеком пекло.

Коли автобус заїхав до наступної автостанції, я вийшов. Показав, що іду в туалет. Мовчун вийшов зі мною, залишився чекати на вході. А я виліз через віконце, побіг у магазин і купив там портвейну. Не любив горілки — плебейський напій. Ось портвейн — ні. Навіть у найгіршому портвейні є щось від сонця. Я швиденько видудлив частину пляшки, коли Мовчун та Бухгалтер знайшли мене. Були невдоволені. Та начхати.

Недопиту пляшку забрали. Але вони не знали, що під лівою рукою в мене була ще одна. Сиділи ми на відстані один від одного, й вони не бачили, як я обережно відкоркував пляшку, вставив туди заздалегідь куплену трубочку й посьорбував собі. Поступово серце відпустило, і я вже не ображався на Білу Вбивцю. Уявляв, як вона кришила тих пацанів із «S. S. А.». Упевнений, що це були найкращі бійці корпорації, їх еліта, але супроти Білої вбивці вони — як сліпі кошенята.

Уявляв її з автоматом. Здавалася вона тендітною білявкою, лялечкою з кучерями, будь-яке чоловіче серце тануло в її присутності, — але насправді була смертельно небезпечна. Могла вбити хоч за допомогою снайперки, хоч із пістолета, а хоч і голіруч. Якось вона підмінила стриптизерку і вийшла на приватний танець для одного бізнесмена, пов’язаного з газом. Окремий кабінет у зачиненому заради поважного гостя ресторані. Навколо повно охорони. Усередині бізнесмен і четверо гостей — дебелі чоловіки напідпитку. До них виходить дівчина, з одягу — лише лелітки. Вона танцює, потім виходить і йде, закутана у скатертину. Лише за кілька хвилин охорона звертає увагу на тишу в кабінеті. Озброєні бійці заглядають і бачать свого шефа в калюжі крові. Поруч сидять закляклі друзі. Жоден не те що на спротив не наважився, а навіть голосу не подав. Охорона здіймає тривогу, але вбивця вже зникла. Я бачив відео з камери прихованого спостереження. Гола Біла вбивця танцювала перед жадібними поглядами, а потім вихопила з волосся дві сталеві спиці й пробила горлянку бізнесмену. Той завалився на підлогу й швидко сконав. Біла вбивця махнула скривавленими спицями й знешкодила гостей. Подивилася їм в очі, закрутилася у скатертину, бо була вся у крові, і пішла. Гості сиділи без жодного звуку і руху, аж поки не зазирнула охорона! Ось такою була Біла вбивця — і як же було не закохатися в неї? Я заплющив очі й згадував той її танок.

Мене поплескали по плечу. Наді мною стояв Бухгалтер. Хитрий, якось відчув, що я випиваю. Тепер забрав пляшку. Але я випив половину першої й трохи більше половини другої. Мені було вже не боляче, а лише трохи сумно. Я розважався тим, що уявляв еротичний танець Білої вбивці.

За приємними думками задрімав. Прокинувся вже під Києвом. На в’їзді стояли посилені пости міліції. Перевіряли всі машини. Утворилися величезні черги. Водій сказав, що в місто заїдемо години за чотири, не раніше.

— А що сталося, шефе? — спитав я.

— Менти когось шукають. У них орієнтування, фото чотирьох мужиків.

— Це, мабуть, отого Владюшу Бар-Кончалабу шукають, — сказав один із пасажирів. В автобусі почалася жвава дискусія про мене. Здебільшого люди схвалювали те, що я робив, і не довіряли владі, яка почала мене звинувачувати. Я уважно слухав, радів, що мене не впізнали. Допомогла кепка. Почув, що деякі пасажири збираються йти лісом в обхід міліцейських постів, бо невідомо, коли нас пропустять. Я розбудив Георгія, і ми пішли разом зі ще кількома пасажирами. Бухгалтер та Мовчун з іншою групою теж пішли за нами. За півтори години ми були вже у місті.

— Шукають чотирьох, нам краще розділитися, — сказав я. — Георгій зі мною, Мовчун із Бухгалтером. Зустрічаємося біля Інституту літератури, на Грушевського, поруч із Європейською площею. Знаєте, де це?

— Знаю, — кивнув Мовчун і трохи почервонів. Я не став розпитувати, але був упевнений, що якщо Мовчун і був на Грушевського, то не з боку протестувальників.

— Тоді поїхали.

— Зачекай, — сказав Бухгалтер. — Владюшо, не пий більше. Ти вже й так гарний.

— Не хвилюйся, не питиму.

— Але я все одно піду з тобою, для охорони.

— Ми їхатимемо на таксі, ну хто там нападе? Не хвилюйся. Робіть, як я сказав, і все буде добре.

Ми розійшлися. До метро я потикатися не хотів.

— Гроші в тебе є? — спитав Георгія. У нього було замало для таксі. Поїхали маршрутками. Спочатку на Поділ, а звідти вже автобусом до Європейської. Там вийшли. Хлопці були на місці, їли хот-доги й запивали пепсі-колою, наче американці. Ми поткнулися до Інституту літератури, але виявилося, що робочий день закінчився. Я набрехав, що з Адміністрації Президента, а зі мною представники канадської діаспори, чиї діди були знамениті українські літератори. Це подіяло, охоронець зателефонував, і до нас вийшла наукова співробітниця музею, пані Ялина. Провела в кабінет, запропонувала кави. Я далі вигадувати не став, зняв кепку.

— Пізнаєте? — спитав.

Пані Ялина уважно придивлялася.

— Це ви, той божевільний, що патякає про чудовиськ? — сказала нарешті зовсім без поваги.

— Я не божевільний, і я не патякаю про чудовиськ, я з ними працюю! — Аж трохи образився.

— І що вам у нас треба? — спитала пані Ялина, потім сплеснула руками. — Зачекайте, але ж вас розшукують! Міліція! Всі в’їзди в Київ перекрили, щоб вас не пропустити!

— Пропустили, як бачите.

— Та бачу. То що ж вам потрібно в нашому тихому закладі? — Вона була щиро здивована.

— Ви чули про нових чудовиськ, що атакували Україну? — спитав я.

— Чудовиськ? — Ялина скривилася, наче пучок щавлю жувала.

— О, я бачу ви не вірите в чудовиськ! Справжній науковець!

— Не вірю. Але в мене родичі в Білопіллі. Там півміста рознесли, коли намагалися зупинити якихось загарбників, що мали дуже дивний вигляд, — зітхнула вона. — І як та напасть пов’язана з нашим інститутом?

— Ви не впізнали нападників? — здивувався я. — Ви ж філолог!

— Філологи не займаються чудовиськами!

— Георгію, знайди відео з Ромнів, там де зблизька, — попросив я. — Пані Ялино, іноді філологам доводиться займатися чудовиськами. Так само, як монстрологам — займатися