Глибоко під водою - Пола Хокінс
Усі мовчали. Сестра плакала мовчки, беззвучно вимовляючи якісь слова. Детектив спостерігала за ним, за Гелен, і в її обличчі було якесь розуміння.
— Ви… — Вона похитала головою, не знайшовши слів. — Містере Таунсенде, я…
— Ну то давай! — він раптом відчув себе дратівливим, йому страшенно хотілося, щоб ця нервова баба відчепилася від нього. — Заради Бога, ти офіцер поліції, то й роби те, що маєш!
Ерін набрала повні груди повітря і підступила до нього.
— Патріку Таунсенде, я заарештовую вас за підозрою у вбивстві Даніелли Ебботт. Ви не зобов’язані говорити…
— Так, так, так, правильно, — втомлено сказав він. — Я знаю, я це все знаю. Боже. Такі жінки, як ти, ви ніколи не знаєте, коли треба замовкнути.
Потім він розвернувся до Гелен.
— Але ти, любонько, ти. Ти знаєш, коли говорити, а коли мовчати. Ти говориш правду, моя дівчинко.
Вона почала плакати, і він найдужче хотів опинитися біля неї, у кімнаті нагорі, востаннє, до того, як його в неї заберуть. Він поцілував її в чоло, та, виходячи за детективом, попрощався з нею.
Патрік ніколи не був схильний до містицизму, до інстинктивного відчуття чи передчуття, але якщо вже чесно, то він відчував, що насувається розплата. Кінець гри. Він відчував це задовго до того, як витягли холодний труп Нел Ебботт із води, тільки він списав це відчуття на вік. Його розум останнім часом виробляв різні фокуси, посилюючи колір і звук в його старих спогадах, розмиваючи краї нових. Він знав, що це початок, довге прощання, що його буде з’їдено зсередини, від ядра до шкаралупи. Він міг радіти, принаймні, що все ж іще був час, коли він у думках зв’язував кінці з кінцями, тримав контроль. Це був, як він зрозумів зараз, єдиний спосіб врятувати щось із того життя, яке вони побудували, хоча він знав, що не всіх можна врятувати.
Коли його посадили в кімнаті для допитів у відділку Бекфорда, він спочатку подумав, що не знесе такого приниження, але витримав. Легше стало, як він виявив, від дивовижного відчуття полегшення. Він хотів розповісти свою історію. Якщо вже вона мала випливти на поверхню, то саме він має розказати її, доки ще має час і розум. Це було більше ніж просто полегшення — гордість. Усе своє життя він по-своєму хотів розповісти, що сталося вночі, коли померла Лорен, але не міг. Він стримувався, з любові до свого сина.
Він говорив короткими, простими реченнями. Говорив дуже зрозуміло. Він висловив намір зробити повне зізнання у вбивствах Лорен Слейтер у 1983 році й Даніелли Ебботт у 2015 році. З Лорен було простіше, звичайно. То була прямолінійна історія. Вони посварилися вдома. Вона кинулася на нього, а він захищався, і внаслідок того захисту вона була серйозно поранена, занадто тяжко, щоб врятувати. Так, щоб урятувати сина від тяжкої правди, і — зізнався він, — позбавити себе тюремного ув’язнення, він відвіз її до річки, заніс її тіло на вершину скелі й уже мертвою кинув у воду.
Сержант Морґан слухала ввічливо, але враз зупинила його.
— Чи був ваш син із вами в цей час, містере Таунсенде? — спитала вона.
— Він не бачив нічого, — відповів Патрік. — Він був занадто малий, і дуже наляканий, аби зрозуміти, що відбувається. Він не бачив, що його мати дістала травму, і він не бачив її падіння.
— Він не дивився, як ви кидаєте її зі скелі?
Йому довелося зібрати всю свою силу, щоб не перескочити через стіл і не вдарити її.
— Він нічого не бачив. Я мав посадити його в машину, тому що я не міг залишити шестирічну дитину саму вдома під час грози. Якби у вас були діти, ви зрозуміли б. Він нічого не бачив. Він був збентежений, і я сказав йому… ту версію правди, яка була зрозуміла б йому. Те, що він би зрозумів.
— Версію правди?
— Я розказав йому історію — як ви розповідаєте дітям, коли йдеться про те, чого вони не можуть зрозуміти. Я розповів йому історію, з якою він міг би жити, яка зробила б його життя стерпним. Хіба ви не розумієте?
Хоч як він стримувався, але говорив дедалі голосніше.
— Я не збирався залишити його, правильно? Його мати загинула, і якби я сів у в’язницю, що з ним сталося б потім? Яке життя у нього було б? Його здали б у притулок. Я бачив, що відбувається з дітьми, які ростуть у притулку, звідти чимало виходять з пошкодженою і збоченською психікою. Я захищав його, — сказав Патрік, і гордість розпирала йому груди, — усе життя.
Історію Нел Ебботт було, звичайно, важче переказати. Коли він виявив, що вона говорить із Нікі Сейдж і, сприймаючи її твердження про Лорен серйозно, він занепокоївся. Звичайно, до поліції вона не піде, ні. Вона не була зацікавлена у справедливості чи в чомусь такому, вона була зацікавлена тільки в тому, щоб зробити сенсацію зі своїх нікому не потрібних писульок. Але він хвилювався, що це може засмутити Шона. Хай там як, він захищав свого сина.
— Так чинять батьки, — зазначив він. — Хоча ви можете не знати про це. Мені казали, твій батько був алкашем, — він посміхнувся до Ерін Морґан, спостерігаючи, як вона здригнулася від такого удару. — Характер, мені казали, у нього був ще той.
Він сказав, що домовився зустрітися з Нел Ебботт пізно ввечері, щоб говорити про ті звинувачення.
— І вона пішла зустріти вас на скелі? — спитала сержант Морґан недовірливо.
Патрік посміхнувся:
— Ви ніколи її не бачили. Ви не маєте ні найменшого уявлення про ступінь її марнославства, її зарозумілості. Усе, що я повинен був зробити — це запропонувати їй, що я геть чисто розповім їй, що сталося між мною і Лорен. Я сказав, що покажу їй, як розгорталися страшні події тієї ночі, прямо там, на місці. Я сказав їй, що то історія, яка ніколи не розповідалася раніше, що вона буде першою, хто її почує. Потім, коли я зустрів її там, усе було легко. Вона випила, тож не
