Глибоко під водою - Пола Хокінс

— Я нічого не знаю про це, — сказала Гелен, але її обличчя горіло, і вона відчула, що втратила перевагу. Вона звелася на ноги, підійшла до столу й узяла ножа. Стоячи біля раковини, вона змила кров з його леза.

— Я не стверджую, що нічого не знала про особисте життя Нел Ебботт, — сказала вона тихо. Вона відчувала: детектив пильно дивиться на неї, спостерігає за її обличчям, руками. Вона відчувала, що гаряча хвиля затоплює її шию, груди, що тіло зраджує її. Вона намагалася говорити невимушено. — Хоча я навряд чи здивуюся, якщо вона була неперебірливою. Вона була з тих, хто шукає уваги.

Вона хотіла скінчити цю розмову. Вона хотіла, щоб детектив пішла з цього будинку, вона хотіла, щоб повернулися Шон і Патрік. Вона мала бажання викласти всі карти на стіл, зізнатися у власних гріхах і вимагати від них зізнання в їхніх. Помилки були зроблені, цього не можна не визнати, але Таунсенди були гарною родиною. Вони були хорошими людьми. Їм немає чого боятися. Вона повернулася до детектива, піднявши голову, із таким гордовитим виразом, на який була спроможна, але її руки тремтіли так сильно, що вона хвилювалася, що впустить ніж. Звичайно, їй немає чого боятися?

Джулс

Зранку я залишила Ліну в материному ліжку — вона й далі міцно спала. Я написала їй записку, кажучи, що зустрінуся з нею об одинадцятій у відділку, щоб вона дала свідчення. Але дещо я мала зробити до того: такі бесіди краще нехай відбуваються між дорослими. Я тепер мала міркувати, як один із батьків, як мати. Я мала захистити її, щоб їй не було завдано жодної подальшої шкоди.

Я поїхала у відділок, на півдорозі зупинилася, щоб зателефонувати Ерін, аби попередити її про свій приїзд. Я хотіла переконатися, що говоритиму саме з Ерін, і повинна була зробити так, щоб розмова відбувалася наодинці.

«Чому не його, блін, штовхають з тієї скелі?» — минулої ночі Ліна говорила про Шона Таунсенда. Очевидно, стало відомо, що Шон закохався у Нел і — як вважала Ліна — Нел трохи закохалася у Шона. Це закінчилося деякий час тому — Нел сказала, що все йшло «своєю чергою», хоча Ліна не зовсім повірила їй. У будь-якому разі, Гелен, мабуть, виявила це; вона, напевно, помстилася. Тоді настала моя черга обурюватися: чому Ліна нічого не казала про це раніше? Шон був відповідальним за розслідування смерті Нел, це було абсолютно недоречно.

— Він любив її, — сказала Ліна. — Хіба це не робить його саме тією людиною, яка постарається з’ясувати, що з нею сталося?

— Але, Ліно, хіба ти не бачиш…

— Він хороша людина, Джуліє. Як я могла щось сказати? У нього були б неприємності, а він на них не заслуговує. Він хороший.

Ерін не відповідала на телефон, тому я залишила повідомлення і поїхала у відділок. Я припаркувалася зовні й зателефонувала ще раз, але відповіді так і не було. Тож я вирішила почекати її. Минуло півгодини, і я постановила все-таки зайти. Якщо Шон там, то я би вдала, ніби подумала, що свідчення Ліни призначено на дев’яту, а не одинадцяту. Я щось придумаю.

Як виявилося, його там не було. І її теж. На вході мені сказали, що інспектор Таунсенд поїхав до Ньюкасла на день, і що точно не знають, де сержант Морґан, але не сумніваються, що вона може приїхати в будь-яку хвилину.

Я повернулася до своєї машини. Узяла браслет із кишені — він у мене був у поліетиленовому пакеті, я хотіла захистити його. Захистити те, що лишалося на ньому. Імовірно, на ньому будуть відбитки пальців чи рештки ДНК між ланками — невеликий шанс, але все ж. Уже якийсь шанс. Нікі сказала, що ти загинула, бо дізналася щось про Патріка Таунсенда; Ліна сказала, що ти загинула, позаяк закохалася у Шона, а він — у тебе — і Гелен Таунсенд, ревнива, мстива Гелен, цього не стерпіла. Незалежно від того, як воно було, я бачила Таунсендів.

Образно кажучи — бачила їх. Буквально ж я побачила Нікі Сейдж, котра маячила у дзеркалі заднього огляду. Вона, у своєму великому й пом’ятому капелюсі, човгала автостоянкою, до болю повільно, уся розчервоніла. Вона дійшла до задньої частини моєї машини й притулилася до неї, я чула її важке дихання крізь відчинене вікно.

— Нікі. — Я вийшла з машини. — Ви як?

Вона не відповіла.

— Нікі! — зблизька було видно, що вона була геть виснажена.

— Підвезеш? — видихнула вона. — Кілька годин на ногах.

Я допомогла їй сісти в машину. Її одяг був вологим від поту.

— Де ж ви були, Нікі? Що ви робили?

— Ходила, — прохрипів вона. — Біля будинку Вордів. Слухала річку.

— Ви розумієте, що річка проходить просто під вашими дверми, чи не так?

Вона похитала головою.

— То не та сама річка. Ви думаєте, що вона всюди одна, але вона змінюється. Там інший дух. Іноді потрібно прийти й послухати її голос.

Я повернула ліворуч перед мостом у бік площі.

— Сюди, так? — Вона кивнула, усе ще ковтаючи повітря. — Може, вам варто попросити когось підвезти вас наступного разу, коли захочете помандрувати.

Вона відкинулася на спинку сидіння й заплющила очі.

— Погодишся? Я не очікувала, що ти будеш десь поблизу.

Ми трохи посиділи, доїхавши до її квартири. Мені не вистачило духу одразу сказати їй вийти й піднятися нагору, так що натомість я слухала, як вона розповідає мені, чому я маю зостатися у Бекфорді, чим було б добре для Ліни залишитися біля води, чому я ніколи не почую голос моєї сестри, якщо поїду.

— Я в оце все не вірю, Нікі, — сказала я.

— Звичайно, віриш! — різко сказала вона.

— Ну нехай, — я не збиралася сперечатися. — Отже, ви були біля будинку Вордів? Це місце, де зараз мешкає Ерін Морґан, так? Ви часом не бачили її там?

— Бачила. Вона там поряд пробігала. Потім десь іще побігла, можливо, по хибному сліду. Вона все зосередилася на Гелен Таунсенд, а я ж їй казала, що їй не Гелен треба голову морочити. Ніхто не слухає мене. Лорен, сказала я, не Гелен. Але ніхто ніколи не слухає…

Вона дала мені адресу Таунсендів. Адресу та попередження: коли старий чоловік вирішить, що ви щось знаєте, він завдасть вам шкоди. Треба діяти