За браком доказів - Кріс Тведт

— Він і нам про це торочив! — вигукнув я. — У суді… Ще страшенно розізлився на прокурора. «Мій брат це скоїв», сказав він, але його ніхто не слухав.

— Усі ж вважали його юродивим, — кивнула Сюнне.

— Маґнус і є юродивим, але не буйним, як усі думали. Він не є небезпечний.

— Думаєш? — недовірливо запитав Ґюннар Маркюссен. — Ще ж є убивство брата.

— Я поновлю ту справу, гарантую, — запевнив я.

— А як бути зі списками тих, кого він начеб хотів убити?

— Єдине ім’я, позначене хрестиком, Гоконове, — замислено промовила Сюнне. — Гадаю, він записував імена, щоб пам’ятати найближчих: кого і як звати, хто помер, хто живий.

— Можливо, — неохоче погодився Маркюссен. — А ви чули? Бріка знайшлася.

— Та невже! І де вона була? — стрепенувся я.

— У пансіонаті в Скютевікені. Вона була знайома ще раніше з власниками, шістдесятилітньою подружньою парою. Двоє ідеалістів, які досі вірять у людське добро. Пустили її жити, не вимагаючи завдатку. Навіть харчі їй купували. Вона їм, здається, розповіла, наче б переховується від співмешканця-забіяки, — Маркюссен похитав головою. Ховалася у нас під носом, за п’ятсот метрів від свого дому.

— Це — добрі новини, — мовив я.

— Так, — кивнув Маркюссен. — Гепі енд…

Я насупив чоло.

— А Бріка й Конрад зналися?

— Тебе цікавить, чому він її не застрелив?

Я кивнув.

— Я теж про це думав. Тому й запитав Еріку. Вона його майже не пригадує, зате добре пам’ятає її мати. За словами Сіґне Гансен, Конрад був закоханий в Еріку останнього літа свого перебування у Далгаймі.

— І він — теж!

У рані кольнуло, я не стримався від болісної гримаси, і це не пройшло повз увагу Сюнне.

— Тобі вже час іти, — сказала вона Маркюссенові.

— Я прийду за два дні, — пообіцяв він. — Ти повинен дати офіційне свідчення.

— Гаразд, — погодився я. — Але принеси ліпше виноград. Квіти тобі якось не пасують…

Позаду себе вона почула кроки, м’яке хляпання ґумових підошов до підлоги тераси. Вона ледь притлумила в собі бажання озирнутися.

Він не є небезпечний, мовила подумки.

— Тут гарно, — сказав Маґнус, сідаючи в плетене крісло поруч з нею.

Еріка дивилася на фьорд. Острови вдалині зливалися між собою, мінячись сірим і блакитним кольором.

— Так, дуже гарно. Ти радий, що можеш тут жити?

— Так! Той адвокат дотримав слова…

Еріка подумала, що Маґнус має рацію. Він тепер почувався значно ліпше. Маленький пансіонат для психічно неповносправних був дуже милий і затишний.

— Це правда, що ти з поліції? — запитав Маґнус.

— Тепер уже ні… Колись була…

— А ким тепер працюєш?

— Поки що ніким. Я ще на лікарняному, але, можливо, стану доглядальницею.

Якийсь час вони сиділи мовчки.

То було так давно. Хтось, можливо Гокон, розповідав їй, що Маґнус дивачіє. Він давно не з’являвся на людях, не тусувався з однолітками, не стояв п’ятничними вечорами під дашком автобусної зупинки, не курив і не базікав дурниць з друзями. Ніколи не ходив на тренування чи в кіно.

Їй шпигнуло в грудях, гостро й болісно. Почуття провини…

Вони симпатизували одне одному, часто ховалися разом від решти. Обоє любили книжки, і він зазвичай читав їй уголос. Вона любила дивитися на його губи, коли він читав. Маґнус завжди був упевнений у собі, на все мав власну думку, був на голову вищий від однокласників та друзів. Еріка заздрила отій його самовпевненості. Сама ж вона намагалася здаватись невидимкою, схожою на богомола, який зливається з листочком на гілці. Вона чинила так, як того бажали інші, а насправді завжди сподівалася, що її нарешті хтось помітить.

Вони йшли стежкою до печери. Вона пригадує відчуття, ніби все, як завжди, дуже буденно, хоча то був особливий день. Вони сиділи, притулившись на камені перед печерою, їли канапки, які їй приготувала мама, курили одну на двох цигарку, украдену в батька. Маґнус пахнув милом.

Еріка попросила його почекати, а сама зникла в печері. За якийсь час покликала. Маґнус пішов на її голос. Вона вже роздягнулася, стояла гола, чекала. Вона хотіла подарувати йому свою ласку, а, може, просто хотіла, щоб він її запам’ятав.

Еріка дивилася, як він роздягався, пригадувала його нерішучі рухи, коли стягав через голову футболку, як він довго бабрався з ширінкою, щоб скинути штани. Маґнус просто залишив одяг купкою під ногами. Це було вперше для них обох.

Наступного дня вона стала коханою Гокона.

Згодом — уже й не знала, коли саме, — Маґнус зник з її споминів. Зник безповоротно, наче вмер. Стерся навіки, як вона гадала.

— Як гарно, що ти прийшла, — мовив Маґнус. — До мене рідко приходять…

Він не надто змінився. Голос, манера слухати, коли вона говорила, були впізнаваніші, ніж обличчя. Цікаво, чи вони схожі одне на одного, думала вона. Сама ж схожості розгледіти не могла.

— Я, мабуть, зможу приходити час до часу, — сказала Еріка. — Раз на місяць, якщо ти не проти. Я зателефоную наперед, щоб ти знав, коли мене чекати.

— Яка ти добра, — Маґнус усміхнувся їй щирою, відкритою усмішкою.

— Я ж твоя сестра…