За браком доказів - Кріс Тведт

Закохана пара сиділа на самому краю валів, насолоджуючись панорамою гавані, у яку з моря заходили вітрильники; якийсь чоловік терпляче чекав, доки подзюрить його собака. Ні Маґнуса, ані заручника ніде не видно.

Я знову збіг донизу тим самим шляхом, вийшов на територію фортеці з її алейками, моріжками й господарськими будівлями. Назустріч трапилися кілька туристів, один чи два місцеві мешканці Саннвіка, які скорочували собі шлях навпростець до Скютевікена.

Жодної поліцейської пики навкруги, як я й очікував. Це, очевидно, означало, що Маркюссен розставив підлеглих біля входів, щоб тримати публіку на безпечній відстані.

Я ішов швидким кроком, але не біг. Треба було квапитися, ось-ось мала прибути поліцейська підмога. Перевірити всі закутки я не мав змоги. Територія надто велика, сховків надто багато. Я сподівався лише на те, що вони випадково натраплять мені на очі. Діставшись до вежі Русенкрантцторне, я вже готовий був здатися.

З-під арки головного входу долинали гучні обурені голоси. Я підійшов ближче й побачив трьох поліцейських за воротами, які стояли спиною до мене. Вони відчайдушно намагалися стримати групу японських туристів.

З мого боку арки нікого не було, окрім двох юнаків і дівчини на лавочці у затінку дерева. Я підійшов до них. Юнці дивилися на мене з погордою і настороженістю. Скільки разів я вже таке спостерігав у своїх наймолодших клієнтах!

— Ну? Чого треба? — озвався один з хлопців.

Мені здалося, що він під дією наркоти. Дуже схоже… Щось не те було з очима.

— Ви не бачили поблизу двох чоловіків?

— Хочеш сказати, двох гоміків? — запитав хлопець, карикатурно, манірно кривляючись, чим розсмішив свого товариша.

— Чому гоміків?

Хлопець повів плечем.

— Та проходили тут в обіймочках… Бридко дивитися! Посеред білого дня!

— Куди пішли?

— Отам увійшли, — хлопець показав рукою навскоси майдану на двері вежі Русенкрантцторне. — Мабуть, шукали, де відсмоктати.

Товариш хлопця знову зареготав. Навіть дівчина розтягнула губи в усмішці.

Я відчув, як пришвидшився пульс. Не важко уявити ту сцену: Маґнус обіймає однією рукою доглядача, щоб не втік, у другій стискає ніж, непомітний для стороннього ока, але готовий до удару.

— Дякую! — кинув я через плече й рушив через майдан до вежі.

— Тобі теж захотілося, щоб засадили в сраку? — крикнув один мені навздогін.

Я не звернув на нього уваги. Перед дверима спинився, вийняв з кишені мобільний і зателефонував Маркюссенові. У нього було зайнято.

То й добре, не доведеться вислуховувати його заперечень.

Я набрав інший номер. Карла відповіла відразу, щось заговорила, але я її урвав, пояснив, де стою.

— Я заходжу, — сказав я. — Подзвони Маркюссену, повідом, що відбувається, і попередь, щоб не брали вежу штурмом зі зброєю. Добре?

Я поклав слухавку й зайшов у двері.

Дивне запаморочення охопило Карлу. Вона стояла посеред рибного базару. Повз неї шугали окремо вихоплені слова англійською, іспанською, німецькою, японською і китайською мовами — хаос уривчастих речень. Вона — сама в юрбі, наодинці зі своїм страхом, який наростав, не даючи дихати.

Вона підвела голову, задивилася на вузьку бухту Воґен — рукав фьорду, де вздовж пірсів одна попри одну гойдалися яхти. Однак перед очима стояла інша картина — фото відсіченої голови Гокона Саннторва. Застиглі очі, вивалений з рота язик.

Та вже за мить мертве обличчя Гокона змінилося обличчям Конрада.

Карла кинулася бігти.

Я обережно зачинив за собою двері, вимкнув звук у телефоні. Ще бракувало б, щоб Маґнуса налякав несподіваний дзвінок, який відлунням прокотиться поміж мурами. Він розгублений, розбалансований, а я чудово знав, як мало треба, щоб він зірвався.

Я старався рухатись дуже тихо, сподівався, що почую його швидше, ніж він мене. Перед сходами в льох зупинився, дуже не хотілося спускатися у пітьму.

З голови не йшов мій останній візит до нього в Саннвікені. Очі Маґнуса Саннторва, наче він не міг відвести погляду від відчиненої брами пекла. Його хватка, коли він, мов залізними лещатами, боляче стиснув мої зап’ястя; його крики, коли він благав мене про допомогу. «Я обіцяю, — сказав я тоді. — Покладися на мене. Я не дам їм тебе скривдити».

Мені судомою перехопило горло, коли почав спускатися у темінь льоху, намагаючись ступати безгучно, а потім я усвідомив безсенсовність своєї поведінки. Я нізащо не зумію підкрастися непомітно й знезброїти його, це понад мої сили. Єдина надія в мене була, що зможу розговорити Маґнуса, переконати кинути ніж і відпустити заручника. У такому випадку зовсім зайвим був би ефект несподіванки, навпаки, головне — не налякати його.

Тепер завдання видалося легшим. Спускаючись, я вигукував ім’я Маґнуса, назвав себе, старався, щоб мій голос звучав впевнено й заспокійливо. Мої вигуки відлунювали від камінних стін, звук плив коридорами, мов летюча примара, залітав у тісні келії, але в келіях було порожньо, там лише відлуння ховалося.

Я рушив сходами на верхні поверхи, не перестаючи кликати Маґнуса, минаючи одна за одною порожні, занедбані кімнати. Вузькі сходи в тісному просторі кидали мене в напади клаустрофобії. Щоразу, заглядаючи в наступні двері, я затамовував подих, доки впевнювався, що там нікого немає. Скільки ж рівнів має ця вежа? Колись я тут бував, але дуже давно, ще, певно, у старшій школі. І тоді мене більше цікавили дівчата, аніж архітектура.

На верхньому поверсі теж було порожньо. Я піднявся останнім прольотом сходів до дверей з табличкою «Вхід заборонено», секунду повагався і штовхнув двері.

— Агов! — крикнув я. — Маґнусе, це — я, Мікаель Бренне! Я виходжу,