За браком доказів - Кріс Тведт

— Сьогодні він схожий на старця, — озвалася вона.

— Бачила б ти його вчора! — сказав я. — Підійшов до Ельдара впритул і велів віддати зброю, та так спокійно, ніби цигарку просив.

За якийсь час Карла подалася на зустріч з клієнтом, і ми з Сюнне зосталися в кабінеті самі. Вона була незвично мовчазна, за останню годину й слова не зронила. Я звернув увагу, що вона має добрий вигляд. Сюнне мовби світилася зсередини, не пригадую, чи й бачив її коли-небудь такою осяйною, і вмить відчув приплив гарячої жаги. Відчуття ошелешило мене і водночас втішило — отже, я ще живу!

— Як почуваєшся, Мікаелю?

— Трохи заморочений, — зізнався я.

— Не дивно. Можливо, тобі варто з кимось проконсультуватися. Ти ж маєш друга-психолога.

— Калле… От лишень, незалежно, з якого приводу я до нього звертаюся, усі наші зустрічі закінчуються однаково: щонайменше шість кухлів пива у найближчому пабі з сумнівною репутацією.

— О, так, він же алкоголік, я забула, — усміхнулася Сюнне.

— На жаль… Мені не потрібна професійна допомога, щоб напитися в забігайлівці. Якщо захочу посидіти десь у місті, то ліпше з тобою. Тобі принаймні вистачає глузду зупинитися, коли перебираєш мірку. А непогана ідея — трохи відволіктися. Що скажеш?

— Ти про що?

— Погуляти й випити пива.

Сюнне завагалася.

— Мабуть, не сьогодні.

— Тоді іншого разу, — я ледве приховував розчарування.

— Я б залюбки… Ось тільки…

Я чекав на продовження, але не дочекався.

— Що таке, Сюнне?

— Я вагітна.

Минуло кілька секунд, доки її слова сягли мого мозку.

— Вагітна? Від… від мене?

— А ти як думаєш?

Я очманіло витріщався на Сюнне. Нарешті мозок запрацював знову. Я підхопився зі стільця, обійшов стіл, обійняв її за плечі, але вже знав — моє зволікання було надто довгим. Сюнне навіки запам’ятає паузу на кілька секунд.

Слушні слова ніяк не спливали. Та й звідки їм узятися, коли в мені здійнявся божевільний хаос? Найпростіше обіймати її і не відпускати.

Дзвінок мобільного розбив тишу. Я відпустив Сюнне, повернувся до своєї зони комфорту за столом.

— Привіт! — сказав я. — Я так бачу, вам потрібне моє свідчення перед визначенням заходу тримання…

— Твій клієнт утік, Бренне, — перебив мене Маркюссен.

— Що? Про кого ти кажеш?!

— Маґнус Саннторв утік з лікарні.

— Можна стишити радіо? — запитав я, притискаючи мобільний до вуха й намагаючись водночас лівою рукою пристебнути пасок безпеки.

Водій таксі невдоволено глянув на мене в дзеркало заднього огляду, але звук стишив. Примчавши щодуху на зупинку на набережній Страндкаєн, я застрибнув у таксі перед самим носом наляканої жінки, яка щойно зійшла з порома, що прибув з Соґна.

На іншому кінці йшли довгі гудки, але ніхто не відповідав.

Я голосно вилаявся сам до себе, перехопив у дзеркалі погляд водія — цього разу стурбований. Може, подумав, що я з глузду з’їхав. Я попросив його щодуху мчати до лікарні Саннвікен.

Нарешті Ґюннар Маркюссен відповів.

— Знайшли його? — запитав я.

— Ще ні, але це лише питання часу. Залучили всі сили поліції.

— Сподіваюся… Тим доглядачам пороблено, чи що? Вони нічого не вчаться? Як вони могли знову його упустити, у голові не вкладається!

— Я саме дивлюся відеозапис з лікарні.

— Тобто?

— У відділенні є відеонагляд. Маґнус Саннторв приставив ножа до горла одному з наглядачів й змусив його відчинити двері. У такій ситуації важко опиратися.

— Якщо не брати до уваги, що ножі там не повинні бути у вільному доступі… Що з доглядачем?

— Не знаю… Маґнус Саннторв взяв його заручником.

— От дідько! — скрикнув я, відчувши млість у шлунку. — Навіщо він так вчинив саме тепер, коли все складалося на його користь?

— Іноді мені здається, що ти забуваєш, хто твій клієнт, — сказав Маркюссен так тихо, що я ледве його розчув. — Востаннє, коли Маґнусові до рук потрапив ніж, він відрізав голову своєму братові.

Я нічого не відповів. Млоїло чим раз сильніше.

— Ти де зараз, Бренне? — з раптовою підозріливістю в голосі запитав Маркюссен.

— У таксі, у дорозі до лікарні.

— Що ти там забув? — сердито запитав він. — Це справа поліції, а не…

Я вимкнув розмову, не бачив сенсу з ним сваритися. Натомість набрав номер Сюнне.

— Що з тобою діється? — запитала вона сухо.

— Вибач, що я так несподівано зник. Дещо сталося.

Сюнне мовчки вислухала мою розповідь.

— Був би вдячний, якби ти повідомила Карлу.

— Повідомлю, вона тут, біля мене.

Я замнувся.

— Сюнне…

— Що?

— Ми впораємося… Усе буде добре!

Сюнне відклала набік телефон. І що це мало б означати — «ми впораємося»? Чому не сказати прямо, замість отої порожньої фрази «усе буде добре»? Вона якийсь час сиділа непорушно, дивлячись кудись у порожнечу перед собою. Раптом збагнула: якщо Мікаелеві колись довелось би обирати між нею, дитиною і клієнтами, він обере клієнтів.