Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

— Толю, припини зараз же! — молода матуся відібрала у сина журнал і звернулася до Віки. — Вибачте. Йому тільки два з половиною.

— Нічого. Якщо хлопчикові подобається...

— Це — його улюблене заняття. Він перетворює в шматочки все, що потрапляє йому до рук — газети, журнали. Я замкнула на замки усі шафи. Дитячі книжки не затримуються в домі довше тижня.

— Буває гірше. Моя мама ховала від мене посуд.

Дивно, що вона згадала про це тільки сьогодні. Свого часу Віка знищила дорогучий сервіз, але мати жодного разу не підійняла на неї руку.

— Ви маєте рацію, — захихотіла жінка. — Папір обходиться дешевше.

Тим часом Толя зацікавився папороттю, і жінка кинулася рятувати рослину. В черговий раз вона всадовила хлопчика до себе на коліна і запитала:

— Ви теж намагаєтеся завагітніти?

Віка похитала головою, але й розповідати про те, що вона збиралася зробити, не хотіла.

— А ви?

— Поки ні! Вирішила зробити невеличку паузу. Я тут з сестрою. Старшою. У них з чоловіком ніяк не виходить народити дітей. Сім років разом, обоє — здорові. Куди вони тільки не їздили. Лікарі, бабки-цілительки, спеціальні курорти... Тільки цим і живуть. Моя сусідка порекомендувала звернутися сюди. Їй тут допомогли. Ось сестра й приїхала з іншого кінця країни. А що як їй пощастить.

Пощастить.

Як все дивно в житті. Одна жінка готова на все, аби завагітніти, інша — лише б позбутися плоду.

Замислившись, Віка не одразу помітила, що хлопчик заліз їй на коліна. Він обережно помацав маленьким пальчиком сережку в її вусі й посміхнувся, оголивши маленькі білі зубки. Віка мимоволі посміхнулася у відповідь.

Вона не звикла спілкуватися з дітьми. Практично уникала їх і не могла пояснити, чому. Але цей хлопчик чимось привернув її до себе. Або розповідь його матусі так на неї подіяла. Вікторії захотілося чимось пригостити бешкетника, але в її сумочці ніколи не водилися цукерки.

— Пані Спінель? — Віка обернулася на голос і побачила медсестру з незворушним обличчям. — Ходімо. Все готово.

Віка віддала хлопчика матері, взяла сумочку й зробила крок до входу.

* * *

Батька доставили в госпіталь, в якому працював і сам Остап. Раніше саме в ньому починав свою медичну практику старший Дорош. Не вірилося, що відтоді минуло дев'ять років. Остап пам'ятав, з яким ентузіазмом батько мився на операції, одночасно покращуючи свою англійську; як стимулював сина працювати день і ніч, щоб той став кращим з кращих в новій країні.

Не заїжджаючи додому, Остап попрямував до лікарні. Він вже знав, що Тома чергує біля ліжка татуся.

Цікаво, де вона спала? І чи спала взагалі?

Тиша в палаті оглушала, особливо після звичного лікарняного шуму в коридорі. Батько лежав на функціональному ліжку й дивився у вікно. Тома сиділа на білому стільчику, схрестивши ноги в модних серед молоді армійських черевиках і читала електронну книгу. Коли він увійшов, сестра підійняла голову й втомлено посміхнулася.

— Привіт! — Остап намагався за життєрадісним тоном приховати хвилювання. — Як справи? Хандрите?

Він поцілував сестру в чоло та підійшов до батька. Взяв його за руку, звично перевіряючи пульс, кинув погляд на монітор. Серйозних відхилень не помітив, але він пречудово знав, що картина може змінитися за лічені хвилини. Варто було враховувати й дію ліків.

— Могло бути й краще. Пора списувати на брухт.

На батьківському обличчі з'явилася слабка усмішка. Дивлячись на худе обличчя, Остап пригадав, що тато вже давно не молодий. Шістдесят сім років для чоловіка, особливо хірурга, вік критичний. Корінні жителі Канади жили довше мінімум років на десять, і Остап сподівався, що переїзд сюди позитивно позначиться на здоров'ї батька та його існуванні, повному стресів і недосипання.

Сам же Богдан Дорош зовсім не думав про здоров'я. Відмахувався, коли син нагадував йому про немолоді роки. Він працював, як одержимий, спочатку завойовуючи авторитет серед колег і пацієнтів, пізніше — аби не думати про невдале сімейне життя. Як і більшість лікарів, він не звертав уваги на біль в серці, поки два роки тому інфаркт не вклав його на лікарняне ліжко. Батька одразу ж відправили на пенсію, що стало черговим стресом для невиліковного трудоголіка. Він не вмів відпочивати та подорожувати, не визнавав слово «хобі», а домашні справи викликали у нього оскому. Після реабілітаційних заходів Богдан продовжував щодня пити таблетки, але наскільки регулярно, Остап не знав. Батько вмів приховувати від інших свої думки, почуття та дії.

Хоч би що там було, він знову опинився в лікарні. І зараз тільки це мало значення.

— Нічого страшного, ми швидко поставимо тебе на ноги. Вірно, Тамаро?

— Ага, — дівчинка вимкнула книгу і з цікавістю спостерігала за маніпуляціями брата. — Скільки разів я йому казала, що нервувати шкідливо. Подумаєш, погана оцінка з літератури.

— З літератури? — Остап вже дістав фонендоскоп, але ще не встиг вставити оливи в вуха. — Повірити не можу. Ти ж ковтаєш книжки, як льодяники.