Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

Заледве пересуваючи ноги, Віка підіймалася сходами. Вона почувалася виснаженою – насамперед психологічно. На годиннику була лише шоста, але дівчині здавалося, що за сьогодні промайнуло пів її життя. Задумане виявилося здійснити важче, ніж вона уявляла.

Повернувши до потрібної сходової клітки, дівчина зупинилася. Притулившись до її дверей, стояв Ед. Він мовчки спостерігав за нею й не зробив жодного кроку назустріч. Віка завмерла, ще більше невпевнена в собі, ніж була в їхню попередню зустріч.

Змусивши себе продовжити сходження на ватяних ногах, Вікторія дістала з кишені плаща ключ. У неї дуже сильно тремтіла рука, і Еду довелося відкривати двері самому.

Увійшовши до передпокою, дівчина просто у плащі сіла на низький табурет і тяжко зітхнула.

Як же вона втомилася!

Крізь вії Вікторія спостерігала, як Ед знімає куртку та черевики. Отже, має намір залишитися. На деякий час. Чи надовго?

Він простягнув руку. Віка так само мовчки зняла плащ і віддала йому. Нога об ногу роззулася, важко підвелася та босоніж попрямувала до спальні. На якомусь кроці в голові промайнула думка, що вона відранку так нічого й не з’їла, але апетиту все одно не було.

Хотілося лягти й поспати бодай трохи, але Віка знала, що це оманливе почуття. Після стресу просто так заснути їй не вдавалося жодного разу. Та й Ед тут.

Цікаво, скільки часу він чекав на неї біля лікарні? Чи одразу подався шукати та дізнався, що вона пішла ще до обіду? Дивно, що він узагалі прийшов до її будинку. Якщо вже зовсім відверто, Вікторія побоювалася, що він більше не захоче мати з нею ніяких справ. Але ось він — тут, а вона навіть порадіти не в змозі по-справжньому, від душі, як колись – щоразу, коли доля дарувала їм зустріч. Дивно, що Віка цього раніше не помічала. Сприймала як належне, як, втім, й все інше у своєму житті.

Розуміючи, що треба щось сказати, вона все одно мовчала, надавши можливість почати Еду. Небалакучий, похмурий, жорсткий і непередбачуваний чоловік. З ним важко вжитися. Хоча й вона далеко не подарунок. Але саме такий чоловік їй і потрібний. Точніше — саме цей.

Вікторія підійшла до вікна, звичним жестом витягнула з пачки цигарку, покрутила в пальцях, дивлячись у вікно, і засунула назад. Вона відчула, як за її спиною зупинився Ед. Їй одразу стало тепліше. Захотілося притулитися до нього, поділитися душевним тягарем, але Вікторія стримала порив. Спочатку вони мають побалакати. Сказати один одному хоч щось. Напруга, що панувала з-поміж них, мала нарешті закінчитися. Інакше Віка просто не витримає.

— Де ти була?

Він таки запитав. Хоча, швидше за все, і здогадується, куди вона вирушила після їхньої емоційної розмови. Ед не став ходити навкруги. Не в його стилі шукати обхідні шляхи.

— Туди, куди ти й подумав.

Пауза, здавалося, тягнулася нескінченно, поки він не спитав – спокійно, наче про погоду:

— І що?

Віка, як ніхто інший, знала, що це оманливе відчуття. Вона не обернулася. Не могла поглянути йому в очі. Тільки не зараз, коли ще настільки свіжі спогади. Не приведи боже ще раз пережити подібне, зважитися на таке.

Вона згадала, як лежала у спеціальному кріслі, дивилася на останні приготування медиків, згадувала розмову з лікарем – і маленького Толіка.

Ніхто не дивився їй у вічі. Кожен із присутніх робив свою справу. Жінка-анестезіолог діловито набирала в шприц медикамент, після якого пацієнтка засне настільки, щоб гінеколог встиг зробити свою справу. Лікар і медсестра в масках тихо перемовлялися, стоячи поруч із кріслом, а Віка відчувала себе самотньою і нікому непотрібною, майже онімілою від того, що збиралася зробити.

Лікар нахилився й тихо промовив:

— Не турбуйтеся, все буде гаразд.

У неї зашуміло у вухах.

Гаразд?! Гаразд вже не буде ніколи, якщо вона... Зараз...

Ні Еда, ні дитини — крихітної істоти, яку вона бачила під час УЗД, хоч і не хотіла дивитися. Нікого, хто належить їй, і кому вона хоче належати.

А зараз… Віка не витримала й закричала.

— Я не змогла!

Теплі руки взяли її за плечі та повернули на сто вісімдесят градусів, а потім притиснули до худого тіла, яке стало таким рідним. Вона втупилася обличчям у футболку й лише тоді дозволила собі розплакатись — від жаху, що могла зробити непоправне. Вона вперше плакала в його руках, а Ед терпляче й так само мовчки обіймав її.

Коли ридання змінилися схлипами, Ед підійняв її на руки й поклав у ліжко. А потім почав заспокоювати — так, як умів.

Його ніжні дотики знову довели Вікторію до сліз. Вона так мріяла про них, так хотіла, що ледь не втратила цього чоловіка назавжди. Що б тоді вона робила? Напевно, її життя на цьому й закінчилося б.

— Я кохаю тебе, — майже в прострації пробурмотіла Віка на самому піку й втратила свідомість.

* * *

Яна ласкаво торкнулася кремових пелюсток фрезії. Рожеві та білі тюльпани відтіняли вишуканий колір і підкреслювали крихкість. Дівчина милувалася букетом, загубившись у часі. Їй настільки рідко дарували квіти, що вона потішилася б навіть єдиному екземпляру, особливо якщо він — від Остапа.