Наложниця Темного Лорда - Анні Флейм

На цей раз мій відпочинок виявляється прямо-таки насиченим сновидіннями. Першою крізь пітьму до мене поринула химерна низка спогадів про моє минуле. Гарна і моторошна водночас механічна лялька, що раз за разом співає свою пісеньку надламаним скрипучим голосом, перетворюється на Лара. Він стоїть переді мною, зухвало усміхається та іронічно мружить очі, зовсім як під час нашої першої зустрічі. 

За кілька секунд парубок зникає, і мене накриває тим самим відчаєм, який я колись відчула через новину про його зникнення та подальшу загибель. Це вкрай дивне відчуття, бо водночас я надто добре пам'ятаю, ким він виявився насправді та що зі мною зробив. І що збирався зробити. У тужливий відчай потроху химерно вплітається шелестливий звук одягання весільного вбрання, яким я чула його в день свого небажаного весілля. Згодом мені стає холодно. Я бачу затягнуту в чорну пальчатку руку, що міцно тримає…

…амулет у вигляді хижого птаха з широко розкинутими крилами. Піднявши погляд, я розумію, що навколо мене — засніжені гірські вершини. І рука з амулетом — моя. Я чогось очікую і чомусь знаю, що вже кілька годин сиджу на мерзлому камені неподалік від розлогого викривленого дерева на схилі гори. Відчуття холоду потроху посилюється, але якоїсь миті його ніби здмухує величезна тінь, що проноситься над головою. Повільно повертаюсь в бік дерева.

Птах. Величезний, розміром з трирічну дитину. Він неквапливо переступає пазуристими лапами, зручніше вмощуючись на гілці. Гордовита постава голови, міцний вигнутий дзьоб, темно-коричневе — майже чорне — пір'я із золотаво-рудими кінчиками. Це самий той птах, у вигляді якого зроблений амулет.

Гірський орел.

Ріє… Темний Лорд обіцяв колись мені його показати. Невже саме в такий спосіб — у сні? Чи це теж — спогад, тільки його?

Я повільно витягаю праву руку. Птах зістрибує з гілки та летить до мене. І коли він підлітає зовсім близько, розкрите крило на мить закриває мені огляд… 

… і тепер я бачу невимовно вродливу жінку. Невисока, тендітна, з довгим золотавим волоссям — воно розсипане по плечах і м'якими хвилями спадає до самої талії. На гарному обличчі двома кришталево чистими озерами виділяються великі сіро-блакитні очі. Жінка щось каже — чути голос, але слів не розібрати. Можна лише за інтонацією та виразом обличчя зрозуміти — вона дуже налякана і відчайдушно про щось благає.

Їй відповідає знайомий чоловічий голос. Оманливо м'який, оксамитовий. Повільно промовлені слова теж чомусь лунають нерозбірливо, наче крізь товщу води. І кожна фраза відчувається важкою цеглиною, прив'язаною до ніг. Таких цеглин стає все більше і більше, і тягнуть вони все глибше і глибше, доки голоси не перетворюються на далеке, ледь вловиме відлуння себе самих.

Але бачу я все ще добре. Чоловіча рука — з мертвотно-блідою шкірою та темно-синіми, майже чорними венами під нею — повільно тягнеться до обличчя жінки. Відводить вбік довге золотаве пасмо. Лагідно проводить кінчиками пальців по скроні, вилиці та зупиняється на підборідді. Підібгавши губи, жінка болісно замружується. А моя — чоловіча — бліда долоня тим часом вже притиснута до її щоки у лагідному, але смертоносному дотику.

Мені стає трохи тепліше.

Я розумію, хто переді мною.

Пресвітла. Напередодні своєї загибелі.

Я не хочу це бачити, але не можу не дивитись. І так само не здатна не відчувати тепло, що розповзається всім тілом разом з нестерпним болем безсилої люті… Яку відчував в той момент Темний Лорд.

Коли непритомна жінка падає прямо обійми своїй смерті, я прокидаюсь. Ніби виринаю з глибокого виру — роблю глибокий вдих і сідаю в ліжку. В кімнаті несподівано прохолодно, тому я майже не замислюючись — натягую ковдру на груди та підтикаю краї під поперек.

Крізь вікна просочується сіре ранкове світло, розділяючи покої чаклуна на нерівномірно освітлені ділянки. Я помічаю Темного Лорда в дальньому кінці кімнати — він сидить за столом та щось пише. Шурхотіння пера по пергаменту здається несподівано — і неприємно — гучним в повній тиші. Я мовчки спостерігаю за діями чоловіка, доки він нарешті не дописує… щось. Бо добре пам'ятаю, як мене дратувала звичка родичів лізти з питаннями під руку.

— Невже виспалась? — не відриваючи погляду від пергаменту, питає чаклун, першим порушуючи тишу. — Ще доволі рано.

— Я… — затнувшись, я намагаюся зрозуміти, чи дійсно я виспалась. Тіло наче ще трохи слабке, але спати вже не хочеться. Втім, і слабкість якась дивна — скоріше… розслабленість. — Виспалась.

— Не помічав раніше, щоб ти так різко прокидалася, — в голосі Темного Лорда чути задумливість. — Щось наснилось?

— Так, — мені немає сенсу йому брехати. — Мені снились уривки мого минулого і… ще дещо. Дивне.

— Що саме? 

Перо в руці чоловіка продовжує шурхотіти, ковзаючи пергаментом, і цей звук вже починає відверто мене дратувати. Заговорив першим, але настільки зосереджений на письмі, що навіть і погляду в мій бік не кинув.

— Мені наснився орел. І Пресвітла.

О, невже шурхотіння нарешті припинилося?.. Темний Лорд сидить до мене боком, і я помічаю, як він звужує очі. 

— Як ти розпізнала птаха я можу здогадатися, — задумливо каже чаклун. 

Тобто, його зовсім не дивують мої сни? 

— Але як ти впізнала Пресвітлу? — чоловік нарешті повертає голову в мій бік. Непроникний погляд, від якого хочеться сховатися під ковдру з головою.

— Вона дуже схожа на зображення, які я бачила в храмі, — я затинаюсь, але набираюсь сміливості та продовжую. — І ти її вбив. Я побачила це, ніби… Це зробила я. Але у твоєму тілі. Не знаю, як пояснити.

— Зрозуміло, — з невизначеною інтонацією відповідає чаклун та знову повертається до письма. — Цікавий побічний ефект.

— Це через шлюбну печатку?

— Імовірно.

Знову запановує тиша, порушувана лише шурхотінням пера. Але тепер цей звук уривчастий, ніби нервовий. Я мовчки сиджу, не знаючи, що робити, і згодом чаклун зітхає, відкладає перо та відкидається на спинку стільця.