Наложниця Темного Лорда - Анні Флейм

— Я за нього не піду, — тихо говорю я і навіть не намагаюся взяти до рук якийсь аркуш, що протягує мені матінка. Вона кривиться, ніби серед солодких яблук їй раптом трапився кислий плід дички. 

— Доню, — вона роздратовано смикає куточком рота та кладе аркуш на лаву поруч зі мною. — Невже ти не розумієш, що кращої пари для тебе вже не знайти?

Знову докори. Так, я не вийшла заміж у шістнадцять, як моя молодша сестра. У сімнадцять, вісімнадцять чи дев'ятнадцять — теж. Незабаром мені буде двадцять, а це означає — мине ще рік, і я назавжди залишусь залежаним товаром, який вже не візьмуть навіть за безцінок. Погана прикмета — одружуватись зі старою дівою.

Втім, я чекала цього моменту з нетерпінням. Так, ганьба для батьків — така поважна купецька родина, а старшу доньку не виховали, як слід, якщо так носом крутить. Але після загибелі коханого я в бік чоловіків навіть дивитися не хочу, не те що ділити з кимось ліжко. Чотири роки минуло, а все ще болить…

На очі навертаються пекучі сльози, і я схиляю голову, щоб їх приховати.

— Ох, Ліє, дитино моя бідолашна, — матінка зітхає, підходить до мене ближче, кладе руку на мою маківку та починає погладжувати. — Гадаєш, я не бачу, як ти мучишся? Заміж тобі треба. Чоловіка, діточок — тоді й не буде часу краяти собі серце.

— Мамо, — відчуваючи лагідний дотик м'якої долоні, я притискають скронею та щокою до другої руки, — будь ласка, зачекайте ще рік, не віддавайте мене. Я потім в жриці піду, щоб вас не ганьбити.

— Отакої надумала! — рука на моїй маківці завмирає. — В жриці зібралася! Схаменися, доню! Погоджуйся на цей шлюб, добрий чоловік в тебе буде, твій батько знає його змалечку.

— Та він мені сам в батьки годиться, — мої сльози промочують рукав материнської сорочки. — Він мене дитиною на колінах гойдав...

— Нічого, — впевнено заперечує мати та продовжує перераховувати чесноти небажаного нареченого: — Зате перевірений, спокійний, працьовитий та заможний. А там, дасть Пресвітла, дитинку народиш, і добре все буде.

Від думки про те, як цю дитинку доведеться зачинати, мені стає млосно.

— Не піду, — повторюю я. — Ні за нього, ні за будь-кого іншого.

— Йой, доню, — мати хитає головою, — пощастило тобі, що батько в тебе жалісливий. Мене свого часу не питали.

Це я вже теж чула, і не один раз. Про те, як вона вперше побачила нареченого тільки під час сватання, а все вирішували батьки. Мовляв, і нічого страшного, залюбилися, як годиться. Але ж і виходила вона не за чоловіка, вдвічі за себе старшого…

— А щодо віку не переймайся, дитино, — матінка раптом хитро примружується. — Упаси Пресвітла, звісно, але раптом що — станеш вдовицею, повернешся до нас і будеш собі жити спокійно. Щоправда, його статки дітям відійдуть, бо дорослі вже…

Я хитаю головою. Не треба мені чоловіка. Не треба мені його статків, дітей чи ще чогось. Я просто не хочу зраджувати пам'ять про коханого.

— Ні, мамо. Не піду, — в грудях розпалюється вогник відчаю, через що мій голос починає тремтіти: — А вирішите віддати силоміць — так хай мене краще Темний Лорд забере…

— Не кажи такого! — відсахнувшись, мати блідне та спритно поводить пальцями в мій бік, креслить захисний знак. — Милостива Пресвітла, захисти від біди дитя, що на себе кличе…

Я не вслухаюсь в це бурмотіння. Віра матінки в забобони непорушна, і сперечатися просто безглуздо. Попелисті землі знаходяться далеко від нас, а їхнього володаря — зловісного чаклуна та володаря мертвих — давно вже ніхто не бачив. Малою я чула, що необережним словом його можна викликати, і тоді буде лихо… Але зараз Темним Лордом хіба що дітлахів страхають, щоб були слухняними.

Втім, відчайдушна думка про те, що можна просто якось… зникнути… скалкою застрягає в моєму розумі. Тільки думати про це надто страшно. Тікати мені нема куди, а щось собі заподіяти… Ні, я не зможу. 

— …готуємо посаг, і за два дні буде весілля, — доносяться до мене слова матінки.

Я не вірю почутому та піднімаю на неї заплакані очі. 

— Мамо…

— Не сперечайся, доню, — суворо відповідає вона. — Досить, надівувалася вже. Час дорослішати. Кращого чоловіка тобі годі й бажати зараз, це наше з батьком рішення. А поки що почитай шлюбну угоду, — вона киває в бік аркуша пергаменту, рясно списаного з обох боків. — Хоч дізнаєшся, на які поступки твій майбутній чоловік готовий піти заради цього шлюбу.

Мені нема чого на це відповісти. Врешті-решт я розумію — все було вирішено ще до нашої з матінкою розмови. Доказ цього лежить поруч зі мною на лаві. Треба щось робити, але у мене лише два дні…

Мати рішуче виходить з кімнати, залишивши мене наодинці зі своїм відчаєм та переліком того, чим підстаркуватий нелюб готовий мене забезпечувати в обмін на молоде тіло та багатий посаг.