Українська література » » Янголи і демони - Ден Браун

Янголи і демони - Ден Браун

---
Читаємо онлайн Янголи і демони - Ден Браун
class="p1">— Звичайно.

— Чи робив б ти все, що у твоїх силах, аби вберегти його від страждань?

— Звичайно.

— Ти б дозволив йому кататися на скейтборді?

Шартран задумався. Як на священнослужителя, камерарій завжди здавався дивовижно земним.

— Мабуть, що так, — відповів Шартран. — Ну звичайно, я б дозволив йому кататися на скейтборді, але наказав би бути обережним.

— Отже, як добрий батько, ти дав би своєму синові найкращі настанови, а тоді відпустив би його вчитися на власних помилках?

— Я не ходив би за ним по п’ятах і не пестив би його, якщо ви це маєте на увазі.

— А якби він упав і розбив коліно?

— Це навчило б його в майбутньому бути обережнішим.

— Отже, — усміхнувся камерарій, — навіть маючи змогу втрутитися і вберегти свого сина від страждань, ти любив би його настільки, що дозволив би йому вчитися на власних помилках?

— Звичайно. Біль — це невіддільний компонент дорослішання Саме так ми вчимося.

— Отож-бо, — кивнув камерарій.

90

Ленґдон і Вітторія спостерігали за п’яца Барберіні з темного провулка із західного боку майдану. Церква була від них навпроти — її маківка, що височіла над довколишніми будівлями, невиразно вирізнялася на тлі темного неба. Вечір подарував жадану прохолоду, і Ленґдонові було дивно, що на майдані нікого немає. Із відчинених вікон угорі долинав голосний звук телевізорів, і це нагадало йому, куди всі поділися.

«...Ватикан досі нічого не коментує... ілюмінати вбили двох кардиналів... у Римі з’явились сатаністи... ходять чутки при глибше проникнення...»

Новина ширилась містом, як свого часу вогонь. Рим, як і весь світ, затамувавши подих, стежив за розгортанням подій. Цікаво, думав Ленґдон, чи вдасться зупинити це божевілля? Оглядаючи майдан, він зауважив, що, попри наступ на його територію сучасних будівель, п’яца Барберіні зберегла первинну овальну форму. Високо вгорі на даху розкішного готелю, немов сучасний пам’ятник давньому героєві, блимав величезний неоновий напис. Вітторія перша його побачила. Напис здавався дивовижно доречним.

ГОТЕЛЬ БЕРНІНІ

— За п’ять десята, — сказала Вітторія, уважно оглядаючи майдан. Раптом вона схопила Ленґдона за руку й потягла в тінь. Тоді показала очима на центр майдану.

Ленґдон простежив за її поглядом і заціпенів.

У світлі вуличного ліхтаря рухалися дві темні постаті. Обидві пули загорнуті в довгі плащі, на головах мали темні каптури — традиційний убір католицьких вдів. Ленґдон сказав би, що це жінки, але в темряві не можна було знати напевно. Одна здавалася доволі старою — вона згорбилась і йшла ніби через силу. Друга — вища й сильніша — її підтримувала.

— Дайте пістолет, — попросила Вітторія.

— Не можете ж ви...

Спритно, як кішка, Вітторія вдруге за цей день запхала руку до його кишені й видобула пістолет. Тоді, цілком безшумно, гак начебто її ноги й не торкалися бруківки, вийшла зі сховку, зробила кілька кроків ліворуч і перебігла через майдан, наблизившись до дивної пари ззаду. Якусь мить Ленґдон стояв на місці, приголомшений. Тоді подумки вилаявся і поспішив за Вітторією.

Пара рухалась доволі повільно, і вже за півхвилини Ленґдон і Вітторія доганяли їх. Вітторія невимушено схрестила руки на грудях, таким чином приховавши пістолет так, щоб його можна було вихопити кожної миті. Чим більше скорочувалась відстань між ними, тим швидше йшла Вітторія, і Ленґдон мусив докладати зусиль, щоб не відставати. Він ненароком спіткнувся об камінь, від чого той відлетів убік, і Вітторія сердито зиркнула на нього. Але двоє попереду, схоже, нічого не почули. Вони розмовляли.

Коли до них залишилося футів зо тридцять, Ленґдон став чути голоси. Слів він не розрізняв — чув лише тихе бурмотіння. Вітторія йшла щораз швидше. Вона послабила хватку так, що стало видно пістолет. Двадцять футів. Голоси лунали чіткіше — один був значно голосніший від іншого. Сердитий. Повчальний. Ленґдон збагнув, що цей голос належить старшій жінці. Різкий. Грубий. Ленґдон намагався розібрати, що вона говорить, аж раптом нічну тишу розітнув інший голос.

— Мі scusi! — Привітний тон Вітторії осяяв майдан, наче яскравий ліхтар.

Ленґдон напружився. Двоє у плащах різко зупинились і почали повертатися. Вітторія швидко йшла їм назустріч, так щоб вони не встигли опам’ятатись. Ноги в Ленґдона немов приросли до землі. Він помітив, як Вітторія звільнила руки. В одній блиснув пістолет. Тоді через її плече він побачив обличчя, на яке впало світло вуличного ліхтаря. Страх передався йому в ноги, і він кинувся вперед.

— Вітторіє, зупинися!

Однак Вітторія реагувала просто блискавично. Швидко й невимушено вона знову піднесла руки й обхопила себе так, як це роблять жінки, коли мерзнуть. Пістолет зник з очей. Ленґдон підбіг до неї, мало не зіткнувшись із закутаними в плащі незнайомками.

— Buona sera, — бадьоро привіталась Вітторія, намагаючись приховати збентеження.

Ленґдон полегшено зітхнув. Перед ними, похмуро виглядаючи з-під чорних каптурів, стояли дві літні жінки. Одна були така стара, що насилу стояла на ногах. Друга її підтримувала. Обидві стискали в руках вервиці. Від несподіваної зустрічі вони розгубилися.

Вітторія усміхнулась, хоч було видно, що вона схвильована.

— Dov’è la chiesa Santa Maria della Vittoria? Підкажіть, будьте ласкаві, де церква...

Жінки разом показали на силует великої будівлі на одній із вулиць у тому напрямку, звідки вони прийшли.

— E là

— Grazie, — подякував Ленґдон, обнявши Вітторію за плечі й легко відтягнувши назад. Він не міг повірити, що вони мало не напали на двох літніх жінок.

— Non si può entrare, — попередила одна. — Е chiusa tempo-nineamente.

— Так рано зачинена? — здивувалась Вітторія. — Perchè?

Обидві жінки заговорили одночасно. Вони були сердиті.

Ленґдон зрозумів тільки частину їхніх нарікань італійською. Виглядало на те, що п’ятнадцять хвилин тому вони були в церкві й молилися за Ватикан у цю важку для нього хвилину, аж раптом з’явився якийсь чоловік і сказав, що церква сьогодні зачиняється раніше.

— Hanno conosciuto l’uomo? — напруженим голосом запитала Вітторія. — Ви знаєте цього чоловіка?

Жінки заперечно похитали головами й пояснили, що чоловік був «неотесаним іноземцем». Він силою змусив усіх, у тому числі молодого священика і прибиральника, йти геть, а коли ті пригрозили, що викличуть поліцію, тільки розсміявся й сказав, що не має нічого проти за умови, що поліцейські принесуть із собою відеокамери.

— Відеокамери? — збентежено перепитав Ленґдон.

Жінки розлючено фиркнули і назвали негідника bar-arabo. Тоді, сердито щось бурмочучи, пішли далі своєю дорогою.

— Bar-arabo? — перепитав Ленґдон. — Це що — варвар?

— Не зовсім так, — мовила Вітторія стривожено. — Bar-arabo — це така зневажлива гра слів. Насправді, це означає Arabo... араб.

Ленґдонові мороз пішов по шкірі. Він повернувся до церкви. Йому здалося, що за кольоровими вітражами він щось бачить, і від цього видовища в

Відгуки про книгу Янголи і демони - Ден Браун (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: