Не мій мільйонер - Ірина Романовська

– Я… я не проти. Спробуймо. Але ж якось треба про це повідомити батькам. І про мій швидкий переїзд, і про вагітність. Вони ще не знають. Я вирішила тобі першому розповісти. Майже першому. – дівчина сором'язливо ховає від мене очі.

- І хто ж той перший щасливчик? - Намагаюся тримати суворий вираз обличчя, але самому хочеться сміятися. Здогадуюсь, що без її кращої подруги не обійшлося.

- Настя. - Аня з винуватцями очима дивиться на мене, тому я не можу не посміхнутися. Вона така мила, така щира у своїх емоціях. - Я не планувала. Але Настя насіла на мене через моє погане самопочуття. От я й не стрималася та розповіла все подрузі. Не ображайся, будь ласка.

- Мила, припини виправдовуватися. Все нормально. Головне, що мені ти теж сказала. А з твоїми батьками ми поговоримо, не хвилюйся. Та й не на Північний Полюс я тебе планую від них перевезти, лише до столиці. Година шляху та вони в нас, або ми в них. А тепер давай швиденько до столу. Ми можемо балакати ще довго, а от вечеря довго не буде гарячою. Нам тепер обов'язково треба добре їсти, не оминаючи жодного прийому їжі. Бо нас тепер троє. 

Мені здається, що за сьогодні ми з Анею поб'ємо рекорд поцілунків за вечір.

Але що вдієш, якщо хочеться. Тому якщо нам хочеться, то все можна.

Обережно кладу свою долоню на її живіт. Так, я знаю, що ще рано. Знаю, що ще певний час не зможу нічого відчути. Але руку при цьому забирати все одно не хочу.

Там всередині росте мій син чи донька. Моє рідна кровинка.