Не мій мільйонер - Ірина Романовська

Ігор.

- Ань, виходь, будь ласка. Все я зрозумів. – стукаю ще раз.

Чую, як перестає дзюрчати вода. Минає ще кілька секунд та клацає дверний замок. З вбиральні виходить Аня. Сірий колір її обличчя каже про те, що їй все ще зле.

- Ти насправді зрозумів? – з неприхованою надією в голосі цікавиться кохана. Уважно дивиться своїми карими очима на мене. Певно намагається щось побачити нового в мені. Маленька періодично кривиться, коли робить сміливий вдих. Аромати приготовленої трави, що все ще літають по всій квартирі.

- Ходімо. Тобі краще сісти. Я зараз відчиню вікно та впущу свіжого повітря в кімнату. Ти вибач мені. Я ще той дурень. Почав готувати морські продукти, навіть не запитавши в тебе, чи їси ти їх взагалі.

Посмішка з обличчя моєї дівчинки миттю зникає. Її тіло знову приймає напружену позу.

- Якщо я вірно все зрозумів, ти не лише не їси морепродукти, а взагалі терпіти їх не можеш. Пробач мені. В мене навіть думки такої не виникло. Я звик самостійно вирішувати все за всіх: на роботі, вдома. Сьогодні за звичкою вчинив так само. Ще й хотів запропонувати переїхати до мене. Ти певно не погодишся...

- Ігорю, Ігорю, - швидко перебиває мене Аня, тягне мене за руку, щоб привернути увагу.

- Ще раз вибач мені. Я зараз щось інше приготую. Що ти хочеш? Пасту? Картоплю?

- Протасов, стій! - Вже голосніше повторює Аня. Вона вперше назвала мене на прізвище. - Перестань тараторити та замовкли хоча б на одну хвилину. В мене є важлива новина. – дівчина знову кривиться, тримаючись за живіт. - Але спершу, принеси, будь ласка, мені склянку звичайної води.

Стрімко лечу на кухню.

Аня майже одним махом випиває всю склянку. Її долоні помітно тремтять. Дівчина сильно нервує.

- Я обожнюю морепродукти, хоча, певно краще казати тепер - обожнювала. В теперішньому стані виявляється, що мене вивертає від одного їхнього запаху. Мене взагалі зараз, здається, від усього вивертає. Окрім булочок з вишнею з університетської їдальні. Їх я можу з'їсти цілу гору, певно. Вони такі ароматні, такі солодкі. Неможливо встояти. Це якесь божевілля. – Аня мрійливо закочує очі, мабуть, згадує ті самі булочки.

- Почекай. Тоді я нічого не розумію. Який стан? Що коїться, Аню?

Мій мозок, здається, зараз лусне. Я не в змозі навіть зробити елементарне. Не можу до купи скласти усі слова Ані, її втечу до ванної кімнати та зробити логічний простий висновок. Мені особисто здається, що зараз я навіть моргаю повільно, наче той лінивець із мультфільму про місто звірів.

- Ігорю, я вагітна.

Мій мозок ніби блискавкою б'є. Ось воно. Ось він той висновок, який літав поряд, а я ніяк не міг його входити.

- Але як? Ти ж? Я ж власноруч купував тобі ті таблетки? Ти ж їх хотіла випити. Чи що? Так і не випила? Не змогла? Чому мовчала стільки часу? – питання з мого рота не вщухають.

– Випила. – з сумом хмикає Аня. Мовчить деякий час. Певно збирається з думками. - Але, як пізніше з'ясувалося, сенсу пити їх уже не було. Не допомогли б, лише нашкодити могли. Виявляється, наші з тобою побачення на гірськолижному курорті залишили своєрідний сувенір всередині мене. Зараз.

Аня встає з дивана та нахиляється за своєю сумкою.

- Тримай. – Дівчина простягає мені невеликий чорно-білий знімок розміру десь сім на п'ять сантиметрів. Звичайно, я впізнаю, що то знімок УЗД. Проте я взагалі не розумію що тут зображене та куди саме треба пильно дивитися.

- Це є...? - пальцем вказую на крапку у формі квасолі.

- Так це він. Це наш малюк. - шепоче тихо Аня. Здається, вона, як і я, боїться злякати той хиткий спокій, що витає в повітрі, який запанував між нами.

Я бачу, що кохана чекає на якусь мою реакцію. А я застиг, наче той віслюк.

Дивно, правда?

Нещодавно я теревенів без зупину, що зроблю все, що потрібно буде, якщо Аня завагітніє, що буду безмежно щасливий та радісний від цього. А зараз я ніби у якомусь вакуумі сиджу. Взагалі не розумію, що відчуваю.

Я водночас радісний, приголомшений, шокований та збентежений. Дивлюся на велику крапку на знімку та не можу збагнути, що то є моя дитина. Як так взагалі?

Це взагалі важко усвідомити. Не має ніяких змін, але в той самий час усе змінилося назавжди. Як зараз почуває себе Аня, я навіть взагалі й близько не можу уявити. Адже найважливіші зміни зараз відбуваються всередині неї. Під її серцем зараз росте нове, крихітне життя.

- І як ти? - Єдине, що можу вирвати з хаотичного потоку власних думок.

- Загалом непогано, якщо не враховувати постійну нудоту.- Ні, Ань, я не про це. Ти ж… ну... не хотіла вагітніти? – Очима дивлюся лише на першу «фотографію» власної дитини. Не можу ніяк відвести очей. Нічого не розумію, але все одно дивлюся без перерви.

- Так, я пам'ятаю. Насправді на той момент я не хотіла завагітніти. Мені було страшно, оскільки вагітність призводить до глобальних змін. Не лише в організмі жінки, але й загалом у житті. Але коли у кабінеті лікаря я вперше подивилася на екран УЗД, я певно виглядала так само як і ти зараз. Зачаровано дивилася, як ворушиться ця маленька цятка-намистинка, та усвідомлювала, що вона прямо зараз, вже ворушиться в мені, вже б'ється його серце - це просто «вау». Незбагненне відчуття. В мене дотепер мурашки по тілу, якщо чесно. Так, мені все ще страшно. Бо невідомо, як усе буде далі, як ми будемо з усім поратися та чи впораємося взагалі. Що робити з навчанням, з роботою, з життям взагалі. Все пішло шкереберть. Як воно далі буде лише час покаже. Але від малюка, що зростає всередині мене, я тепер ніколи не відмовляюся. - Аня кладе долоні собі на живіт, ніби захищаючи від усіх негараздів світу.