Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн

Люди зацікавлено тяглися до відчинених воріт. Палацові слуги на возах везли дерев'яні бочки з винних льохів, і їжу, яку міг виділити Назаріо. Мій покійний чоловік любив гуляти з розмахом, а оскільки його вже давно не було вдома - вдосталь запасів залишилося недоторканими. Мені багато не треба було, часу на бенкети не вистачало, а напередодні підходу армії до стін замку я взагалі майже перестала їсти.

Я вийшла з екіпажу та озирнулася. За ровом на великій галявині споруджували подобу столів, трохи далі складали поліна і хмиз для багать. Мешканці охоче допомагали. Я помітила, як жінки, що з'явилися з кошиками, викладали свою їжу, збиралися групками, накриваючи столи за принципом «у кого що є».

- А де солдати? - я спохмурніла, глянувши на Асгейра. Той лише здивовано підняв брову.

- Вважаєте, що їх доречно покликати? - він схилив голову набік, а в інтонації промайнула зацікавленість. Змірявши маршала поглядом кивнула:

- Якщо ви ручаєтеся за них, то я не бачу підстав залишати їх без веселощів. Довгий похід, напевно, втомив воїнів, поки ви на моїх землях можете відпочивати. Не сподівайтеся, що дозволю почуватися тут як удома, але гостями бачити буду рада.

Білий Кат ще кілька довгих секунд розглядав мене, ніби вперше бачив, потім його тонкі губи розтягнулися у звичній усмішці:

- Я ручаюся за кожного свого солдата. Якщо хоч один із них порушить мій наказ, то лишиться бех голови.

Тепер настала моя черга шукати правди в блакитних очах. Чому ж я так легко довіряю цьому чоловікові? Чому мене не лякає його колючий погляд і звірячий вищир? Напевно, зі мною щось не те...

- Я вірю вам, світлий лорде, - прошепотіла ледве чутно і відвела нарешті погляд. Маршал кивнув і відійшов, щоб дати розпорядження, а я спостерігала за тим, як на галявину вибіг Бертолдо. Його помічники напружено пихкали, але мовчки тягли за майстром невелику, але важку скриньку. Винахідник у теплій мантії зупинився і став крутитися на місці, вибираючи напрямок за одним йому відомим розрахунком.

Арне Йансе дістав флейту і розважав Коррадо, а за ними уважно стежила Альба.

На якийсь час я випустила з поля зору Болдра і здригнулася всім тілом, відчувши його наближення:

- Буде шкода втратити вас, леді Сандро, - тихо промовив другий принц, дивлячись убік.

- Я не збиралася нікуди зникати, - знизала плечима, кутаючись у накидку. Холодно ставало не через північний вітер, а через присутність принца. Все ж таки брати були кардинально різними. Від Білого Кату я хоч розуміла чого чекати, а Болдр продовжував дивувати мене своїми витівками.

- Я переживаю про те, щоб вас не занапастили дами Хаген.

- Це дуже мила турбота з вашого боку, - відповідала холодно і ввічливо.

- Ваша мова та манери продовжують мене провокувати, - тихо засміявся чоловік. - Ви як прекрасна оманливо тендітна квітка на самому краю урвища. Здається, що можна простягнути руку і зірвати її, але в останній момент сковзаєш і летиш у прірву, а квітка продовжує рости, чіпляючись корінням у граніт. Ви коли-небудь бачили, як рослини руйнують камінь, Резеда-Сандро?

- Ні, - відповіла, так само не дивлячись на принца, він теж старанно вдавав, що його більше захоплює багаття біля якого метушилися  чоловіки.

- Що ж, тоді вам доведеться імпровізувати, - хмикнув Болдр. Я справді замислилася над його словами, і раптом під мій погляд потрапив Бертолдо, який викладав щось зі своєї скрині, помічники гасали поруч, розставляючи пристосування.

- Світлий лорде, - звернулася я до Болдра, коли на думку прийшла одна ідея. - Я чула про те, що ви дуже вправні в алхімії. Слава про це прибула раніше за вас, - трохи лестощів ще нікому не шкодили, і ось, нарешті, другий принц зацікавлено глянув на мене. - Для Бертолдо було б честю поспілкуватися з вами про ваше захоплення. Натомість він міг би показати вам свої механізми. Здається, годинник вам сподобався.

- Сподобався, - посміхнувся Болдр. Кілька хвилин роздумував, залишивши мене в тиші, але все ж таки вирішив: - Так, мені було б цікаво. Тим більше, що подібний годинник потрібний і в Мілаїрі. Не можна дозволити якійсь північній провінції випереджати столицю у розвитку технологій.

- Бертолдо буде радий бачити вас у своїй майстерні, - схилила голову, подумки просячи вибачення у винахідника. Хоча він завжди виявляв інтерес до алхіміків, а за запевненнями Асгейра його брат у цьому добре знається. Сподіваюся, вони зможуть порозумітися, інакше мені знову доведеться вигадувати хитрі багатоходівки. 

Назаріо і Фолкор прибули, коли стемніло. За ними з'явились і мілаїрські солдати. Спочатку на останніх косилися дивно, цуралися, але в цей момент, підкоряючись моєму жесту, слуги викотили бочки з вином на галявину. Люди відгукнулися радісними криками. Арне залишив Коррадо, який заснув, під опікою Альби і Ромілди, а сам вирушив до людей. Незабаром від багаття долинули звуки лютні та співи. Я спостерігала за тим, що відбувається, чекаючи обіцяної вистави від Бертолдо. Дочекалася вже коли почала тремтіти від холоду. Чоловік свиснув і прикрикнув, привертаючи увагу. Коли настала відносна тиша і більшість присутніх звернули увагу на Бертолдо, він махнув рукою помічникам. Ті підпалили мотузку, а потім кинулися тікати. 

Я мимоволі здригнулася, коли щось свиснуло, злітаючи вгору, а потім вибухнуло в небі, розлітаючись снопом різнокольорових іскор. На пару секунд стало ясно, як удень, а в темному небі засвітилися, розкрилися вогняним бутоном і стали опадати та поступово згасати яскраві зірочки. Люди аплодували, вигукували «браво». Помічники Бертолдо збирали його скриньку, а неймовірно задоволений собою чоловік уже йшов у наш бік, поважно випнувши груди. Від мене не сховалося захоплення Болдра, і я подумки вирішила, що на деякий час зможу відпочити від другого принца.

Назаріо віддав вказівці варті, і ми вирушили до палацу. Коррадо так стомився, що не прокидався всю дорогу. Коли переді мною відчинили двері карети, я навіть розгубилася, не знаючи, як забрати пасинка. Чи варто його будити, чи… Навіть не встигла злякатися чи здивуватися, коли в салон зробив крок Асгейр. Дбайливо підняв хлопця на руки й виніс назовні. Я скоріше кинулася за ним. Маршал мовчки доніс спадкоємця герцога до його покоїв і поклав у ліжко. Після цього схилив переді мною голову і без слів пішов, залишивши мене відпочивати. Зітхнувши, я опустилася в крісло і прикрила очі рукою. Цей день нарешті закінчився.