Твердиня - Максим Іванович Кідрук
— Ні! Ні-і! — заволав Левко. — Не треба! Ми шукали Паїтіті!
— Ва-а-а-ау… — протягнув Джейсон. — Не поспішай, Амаро. Ти бачиш: студентики прийшли підготовленими. Вони навіть знають, як називається моя Твердиня.
Левко важко дихав. По щоках збігали сльози. Він уже не знав, чи то через біль, чи від страху. Він не міг повірити, що таке відбувається з ним. Семен отупіло телющився в землю. Росіянин уже прощався з життям.
— Звідки ви дізналися про Паїтіті?
Думки злиплись у Левка в голові, він не міг одним реченням розповісти про те, з чого виникла задумка їхньої триклятої подорожі. Хлопець тихо хлипав і морщив лоба, розуміючи, що не варто затягувати з відповіддю.
Цього разу сивочолий не став заводитись.
— Гаразд, зекономлю трохи часу, спитаю інакше. Хто всучив вам ось це? — Джейсон дістав із кишені оригінал старої карти і легенько ляснув українця по носі.
Усі, крім Левка, вражено витріщились на папірець.
— Ми почули про Паїтіті від шведського художника, — нарешті спромігся вичавити з себе українець. — Це він намалював карту.
— Художника?
— Ну, він назвався художником.
— І звали цього художника…
— …Ґуннар Іверс.
Чоловік ніяк не відреагував на ім’я. Він знав про Ґуннара і хотів лиш упевнитись, що Левко не водить його за носа. Зате Амаро багатозначно хмикнув.
— Чудово. У вас є ще копії?
— Так, дві. — Цього разу хлопець відповів без заминки.
— Я можу дізнатись, де вони, Лео?
— Одною підтерся Семен. — Українець чекав, що Джейсон розсміється, але чоловік лишався незворушним. — І викинув. Друга у мене в рюкзаку.
Х’юз-Коулман схопив Левка за підборіддя, повернув лицем до себе. Чоловік і хлопець схрестили погляди.
— Ще копії?
— Ні, — твердо проказав Левко, — більше немає.
Джейсон розслаблено зітхнув, подивився на карту, скуйовдив рукою волосся. Було важко вгадати, що він має на думці. Було неясно, чи повірив він.
— Якою мовою ви розмовляли? — дружньо (так, наче й не горлав нещодавно, рвучи рота і бризкаючи слиною) поцікавився сивочолий.
— Е… російською.
— Це твоя рідна?
— Ні, моя рідна — українська. Але ми обоє розуміємо російську.
— А іспанська? Іспанську знаєш?
— Ні… сер.
— Добре. — Джейсон передав паспорти назад у руки Кіспе.
— Давай уб’ємо їх, та й по всьому, — сказав Амаро. Повіка засмикалася сильніше. — Проблеми не буде!
— У-у, — мотнув головою Х’юз-Коулман.
— Чому? Старигань мертвий, прикінчимо цих, і все.
Джейсон проігнорував плоскоголового. Тримаючись упівоберта, він недбало кинув:
— З вами був іще хтось?
І тут Левка осінило. По-перше, карта. Джейсон боїться, чи не потрапили копії ще до чиїхось рук. І по-друге, йому конче необхідно дошукатися, хто ще, крім Левка, Сьоми, Ґрема і Сатомі, достеменно знає про мету їх поїздки. Їх не прикінчать, принаймні доти, поки цей псих не відстежить усі канали, якими була поширена інформація про Паїтіті. Левко також збагнув, що Джейсон навмисно розігрує спектакль, ставить малозначимі запитання про мову, національність, навчання і пильнує за реакцією, аби потім порівняти її з реакцією на справді важливі й несподівано підкинуті запитання. Останнє належало до таких. Мабуть, то ключове питання всієї розмови.
— Ні… Нікого більше. — Українець подумки відзначив проникливість Сьоми. Бісів росіянин, він наче справді передбачає майбутнє.
— Ти певен? — Х’юз-Коулман свердлував хлопця пронизливим поглядом.
— Нас четверо… — Не встиг Левко стулити рота, як його обсипало мурашками. Він згадав перуанця, якого бачив у Розколині Черепів (безсумнівно, то був один із людей Амаро), бачив до того, як їхній загін відступив до хатини Тора Сандерса. І це було погано, страх як недобре, адже тоді їх іще було п’ятеро.
Джейсон блискавично зауважив сум’яття, брови випрямилися стрілами:
— Щось не так, Лео? Говори!
Хлопець гарячково пригадував. Невдовзі після Розколини Черепів Яну стало зле, тож вони відступили, попрямувавши назад до річки. Перуанці засікли їх до того, це поза всяким сумнівом. Та чи доповідали про це Амаро чи Джейсону? Напевно, так. Чи казали, що група складалася з п’ятьох? Можливо. Одначе Джейсон розпитував, а значить, сумнівався. Може, він та Амаро помилково вважають подвійний штурм Мадре-де-Діос за вилазки двох різних експедицій? Або взагалі нічого не знають про інцидент у Розколині, оскільки на той час Лео і товариші були ще далеко від Паїтіті, а потім завернули. А проте, якщо Х’юз-Коулман знає, що їх було п’ятеро… їм кінець.
Левко звів очі, доклав максимум зусиль, щоб придушити хвилювання, і пішов ва-банк:
— Нас лише четверо, і ви це знаєте. Ви стежили за нами всю дорогу від річки.
Розмову перервав шум вертолітного гвинта. Левко, Сьома і Ґрем одночасно повернули голови направо, проте крихітний «Колібрі» мертво стояв на землі з обвислими нерухомими лопатями.
«Ще один?» — пронеслось у голові українця.
Наступної миті вони втупились на південний захід, трохи піднявши голови, — звідти надходило чахкання лопатей і стугін двигуна. В той же бік, мружачись від сонця, дивилися Джейсон і Амаро.
Ще до того, як вертоліт виринув праворуч від піраміди, по силі звуку й насиченості стугону Левко здогадався, що цей гелікоптер чималий, значно більший за «Колібрі». І хлопець не помилився. З південного заходу заходив на посадку двомоторний семитонний «Мі-17» російського виробництва, один із найбільш масових вертольотів за історію авіації. Гелікоптер був пофарбований у піщано-сірий камуфляжний колір (що робив «Мі-17», на відміну від чорного «Колібрі», блідо-жовтим більмом на тлі темно-зелених джунглів). На корпусі Левко не побачив жодного напису чи символу, що свідчив би про належність вертольота до якоїсь організації чи армійської частини. Нічого, крім лаконічного числа 742, виведеного чорною фарбою у хвостовій частині, зразу за кабіною. Воно було єдиним маркуванням, яке вдалося розгледіти.
Спостерігаючи за приземленням гелікоптера, Джейсон лишався незворушним, Амаро, навпаки, помітно нервував.
— It’s a gunship![118] — несподівано вигукнув Ґрем.
— Що? — Левко перестарався з вигуком: щелепа палахнула таким болем, що хлопець ледь не знепритомнів.
— It’s a gunship, — вражено повторив американець.
Проте Левко не питав. Він знав, що означає слово gunship, і не міг повірити.
— Не може бути… Звідкіля?
— Подивись: пускові ракетні бокси.
І справді, придивившись, українець
