Твердиня - Максим Іванович Кідрук

росли в місцях, де кромка нижнього рівня відступала на значну віддаль від стіни верхнього, таким чином формуючи тераси. Лише в одному місці Сьома запримітив самотнє дерево, що, здавалося, витикалося з прямовисної стіни просто над хлопцями. Він звернув увагу саме на це дерево, по-перше, тому що воно росло вище за інші, а по-друге, через великі жовті квітки, що рясно обсипали крону.

Семен придивився. Дерево здавалося знайомим. «Невже бруґмансія?» — зауважив він.

…Хлопці сяяли. Попри всі незгоди чоловіки лишаються чоловіками. Їх розпирало від гордості. Несподівано виявилося, що їхні жертви мають сенс. Паїтіті існує! Голодні, обдерті й виснажені, з однією зламаною ногою, вони таки знайшли Твердиню. Вони зробили те, що не вдавалося десяткам інших експедицій… Ніхто з них не думав у той момент, що побачити Паїтіті — це навіть не півсправи; головне після цього — повернутись назад і розповісти про знахідку.

— Спирайся на мене. — Ґрем підставив Семену плече. — А ти притримуй з другого боку.

Українець обхопив росіянина зліва, той підігнув ноги, і вдвох із американцем вони понесли хлопця вниз. Сатомі кинула спорядження в лісі і заспішила слідом.

Через хвилину друзі спинились біля проходу в одному з блоків зовнішнього муру. У вирубаний отвір без зусиль могли пройти два слони, плече до плеча. Левко відпустив Сьому і з роззявленим ротом підступив до моноліту.

— Господи, це… це ж Паїтіті. Не вірю власним очам… Загублене місто інків, хоча… — Хлопець розсміявся. — Які, в біса, інки? Ґуннар мав рацію, таке не могли збудувати інки. Ви розумієте, що це означає? — Левко притулив долоні до чорного каменю. Не обертаючись, він звертався до товаришів. — Ми зробимо переворот в історії. Тут справді хтось був задовго до інків. Не просто хтось. Цивілізація! І подивіться… — Він захлинувся, слів не вистачало, щоб виразити захват. — Це розриває мій мозок. Уявляєте? Сьомо, ти можеш таке уявити? Ми — не вінець творіння. З усіма нашими літаками, айфонами, сімпсонами і ядерною зброєю. За тисячі й тисячі років до нас на планеті жила значно більш просунута цивілізація…

— Лео, — тихо покликав Семен.

Українець не реагував, ошелешено водячи руками по гладенькій поверхні мегаліта:

— Чуваки, ми станемо знаменитими…

— Лео! — гукнув Ґрем.

Нуль реакції. Левко стояв до них спиною, дощенту поглинутий руїнами.

І тільки коли Сатомі істерично прокричала: «Лео!!!» — хлопець обернувся.

І усвідомив, що зазирає точнісінько в дульний отвір АКМ[112], модернізованого автомата Калашникова. Характерна скошена цівка легенько тремтіла за сантиметр від його носа — до того близько, що він вловлював легкий запах зброярського мастила і різкіший дух порохових газів. З-понад мушки витріщалось перуанське обличчя: кругле, смагляве, з випуклими вилицями і високими дугами брів.

Сюрпри-и-из!

Левко не став зачіплятись очима з агресором і покосився вправо. Відразу троє чоловіків тримали під прицілом Ґрема Келлі, повстромлявши дула автоматів йому поміж лопаток. Ще один за шию притримував Сатомі. Зважаючи на забинтовану ногу, в Сьому ніхто не цілився, хоча біля росіянина також стояли двоє перуанців.

Левко сказав:

— О’кей… — і почав поволі піднімати руки. Дурнуватий жест, ніхто його не просив, проте він мусив якось показати, що не збирається чинити опір.

Перуанець, який наставив на нього АКМ, щось прокричав іспанською, відхилився і з розмаху вгатив прикладом Левку по обличчю. Щелепа зсунулася далеко вбік, перед очима вискочили пульсуючі малинові кружальця. Останнє, що встиг осмислити Лео, перед тим як червоні плями розрослись у суцільне непроникне тло і стали чорними, — на нападниках був європейський одяг і химерні браслети, на яких ритмічно блимали сині лампочки.

Свого зіткнення із землею Левко вже не відчув.

Всередині. В полоні

LXXX

12 серпня 2012 року, 14:48 (UTC – 5) Паїтіті, Мадре-де-Діос, Перу

Левко оговтався від тряски. Двоє перуанців, тримаючи під пахви, тягли його темним переходом углиб Твердині. Голова хлопця розгойдувалася з боку в бік, по черзі стукаючись підборіддям то в праву, то в ліву ключицю. Руки були туго стягнуті пластиковим фіксатором за спиною. Тонкий, але міцний білий пластик боляче врізався у шкіру. Українець відчував, що з порізів на долоні вже сочиться кров.

Ноги вільно волочились по підлозі.

Левко напружив шию, підняв голову і роззирнувся. Коридор мав незвичайну форму. Попід стелею через кожні три-чотири метри висіли видовжені, сполучені дебелим дротом лампи. Ліхтарі були в пилюці, заливали галерею слабким брудно-блакитним світлом. Деякі блимали. Стіни і стеля проходу були кам’яними — зі значно менших, ніж зовнішні, та все ж немалих блоків; більшість — завбільшки з шафу для одягу, хоча траплялися й менші — такі як телевізор. Долівка була ґрунтовою і горбкуватою (особливо у порівнянні зі стінами), але добре втоптаною. Вона полого здіймалась у тому напрямі, куди його волочили. Стеля була не пласкою, а ступінчатою: протягом кількох метрів проходила рівна, строго горизонтальна ділянка, після чого вона різко, уступом, «підскакувала». Через це під час просування вперед постійно здавалося, що стеля намагається втиснути тебе у підлогу; після винятково довгих (шість-сім метрів) горизонтальних відтинків перуанцям доводилося нахиляти голову, аби пройти до наступної «секції». Стеля змахувала на перевернуті догори ногами гігантські сходи, і, незважаючи на реактивний гул у голові, Левко здогадався, що цей конструктивний атрибут пов’язаний з особливостями спорудження цитаделі: переходи формувались завдяки тому, що будівничі певним чином розміщували мегалітичні гранітні блоки, лишаючи в «тілі» Твердині порожнечі. Щоб порожнечами можна було пересуватися, нижню частину коридору засипали землею і втрамбовували (таким чином, вирівнюючи виступи), а верхню — лишали такою як є.

Довго втримувати голову піднятою не виходило — шия боліла. Левко озирнувся через праве плече, але тут-таки вилицю заціпило від пекучих вибухів болю. Щелепа спалахнула, а з очей зацебеніли сльози. Втім, короткого позирку вистачило, щоб переконатися: його друзі поряд. Сьому тягли відразу за ним; росіянин тихо постогнував, намагаючись якомога вище підтягувати ногу. Судячи з придушених зойків, що прохоплювалися крізь стогін, це не завше вдавалося. Ґрем і Сатомі, оточені озброєним конвоєм, похнюплено плелися слідом за тими, хто ніс Семена.

Двічі після того, як Левко отямився, загін змінював напрям руху, проминаючи похмурі, слабко освітлені зали з кількома входами й виходами. Приміщення (наскільки міг розгледіти Левко) мали в плані форму рівносторонніх шестикутників, от тільки стіни були не гладенькими, як у галереях, а… хлопець чималий час не міг дібрати підходяще слово… якимись тривимірними. Вони складалися з відносно невеликих (площею не