Пазл - Франк Тільє

Як і у Ябловські. Як і у Мокі… І в усіх гравців. Мерці, як сказала божевільна. Постаті, позбавлені тепла, що блукають цією лікарнею в пошуках спочинку. Йому на думку щоразу спадало те саме слово: чистилище.

Він подивився на чорний хрест і затремтів, просунув ­голову між колін, підтягнутих до тулуба, і більше не ворушився.

З першими променями сонця він переступив через труп і обережно вийшов із кімнати з палицею в одній руці та мапою в іншій. Потрібно перевірити, чи пейзаж, який він намалював, справді існує.

Повернувши голову в бік душової, він усвідомив, що тіло Ябловські зникло. Залишилось лише кілька крапель крові. Куди Шардон його потягнув? Де він ховає усі тіла і що він з ними робить?

Ілан швидко дійшов до вестибюля. Вперше, відколи він сюди приїхав, крізь овальний вітраж пробивався красивий колір. Трикутники світла танцювали на кахлях, наче маленькі полохливі феї. В яскравих кольорах сяяло обличчя ­Христа.

Молодий чоловік на декілька секунд підставив обличчя під це світло, примруживши повіки, перш ніж вирушити на верхні поверхи. Ґрати були відчинені, панувала цілковита тиша. Ілан замахувався зброєю на кожному перехресті. Філоза точно ховається десь тут, готовий завершити свою моторошну справу.

Молодий чоловік звернув у коридор на четвертому поверсі, пішов уздовж решітки, пройшов під переплетінням кабелів. Він ішов, скільки міг, намагаючись відчинити двері кімнат, що виходили на задній двір лікарні,— безуспішно. Він пройшов повз камеру, де була ув’язнена С. Ж. Лоррен, пішов далі, але йому не вдавалося відімкнути жодні з цих клятих дверей. Тут були лише палати, а в кінці коридору — замкнені ґрати, які перекривали прохід до кабінетів. Він повернувся на третій поверх, узяв старий стілець і поніс його до «м’якої кімнати» на четвертому. Він поставив стілець під вікном, розташованим на висоті, і став на нього ногами.

Ілан не повірив своїм очам. Унизу, за високим зовнішнім муром, розгортався пейзаж з його мапи. Вкриті снігом гори були такої самої форми, як на малюнку, ліс на схилах теж той самий, озеро поступово виходило з тіні, по мірі того як сонце заливало долину. Небо було чистого блакитного кольору, без жодної хмаринки.

Малюнок і дійсність були ідентичні, якщо не зважати на сніг.

С. Ж. Лоррен говорила правду.

Життя за долю секунди розлетілось на друзки: у Ілана було відчуття, що він от-от вибухне. Таємних досліджень, убивць, що переслідували його батьків, смертей під час шторму ніколи не існувало. Йому не вживляли силоміць ці спогади в голову. Він створив їх сам.

Це була лише масштабна ілюзія психічно хворої людини, яку він тепер сповна усвідомив.

Він збирався порвати малюнок, коли його погляд зачепився за фразу нагорі: «Тут, унизу — Хаос, але на вершині ти знайдеш рівновагу. Усі відповіді — там». Рівновага… Він подумав про ваги… Він вийняв із кишені карту Таро з Повішеником. Верхівка драбини — це сьомий щабель. Тоді Ілан порахував на пальцях: Овен, Телець, Близнюки, Рак, Лев, Діва і… Ваги.

Отже, на вершині — Ваги. Ваги і рівновага.

Ілан знову подивився у вікно. Тоді його погляд зупинився на озері у формі вагів. Це був такий само острів, як і на його малюнку.

Він щойно нарешті знайшов останній ключ до мапи скарбів.

Можливо, за останніми дверима нічого немає, лише порожнеча. Але Ілан хотів дійти до кінця своєї історії.

Він невипадково опинився у цій закинутій лікарні.

Хоч би якою була правда, вона чекає на нього там, на ост­рові.

63

Драбина ледве перевищувала на кілька сантиметрів зо­внішню стіну позаду лікарні.

Одягнений у свою куртку, цивільний одяг та рукавички, Ілан обережно піднімався щаблями, доліз до верху, підняв драбину і переставив її на інший бік. Він востаннє поглянув на лікарню у формі кажана: на її похмурі високі стіни, на маленькі заґратовані віконця. Подумати лише, він прожив тут чотири дні. Чотири дні у полоні жахливої заметілі, ставши жертвою маніпуляцій і переслідування. При погляді ззовні, у променях сонця, що пробивалось між горами, усе це здавалося лише сценарієм фільму жахів. Він уже уявляв, як розповідає про свої страждання поліціянтам. Він навіть не знав, із чого почати.

Він почав спускатися. Він приземлився на шар снігу, що сягав йому майже до колін, і вирушив у напрямку озера. Смуга води була розташована у заглибленні, за чотириста-п’ятсот метрів, а перепад висот між психіатричним комплексом і озером становив метрів п’ятдесят.

Шлях був важкий, Іланові доводилось чіплятися за дерева, він багато разів падав, ковзав на сідницях, але врешті-­решт дістався берега озера живий і неушкоджений. Озеро було велике і широке, а вода в ньому — майже прозорого блакитного кольору, осяяна яскравим сонцем.

Острів у формі вагів був розташований ліворуч, далеко від берега. Через густий сосновий ліс, яким був укритий ост­рів, неможливо було розгледіти хоча б щось. Завширшки острів десь метрів шістдесят. Чи правда, що там жив перший директор лікарні, як зазначав Гадес? Чи це те місце, де можна було почути крики пацієнтів?

Ілан спробував підійти ближче, пішовши уздовж берега.

У міру його руху точка огляду змінювалась, і невдовзі на протилежному від нього боці замайорів довгий місток, що дозволяв потрапити на острів. Ілан знову повторив собі: його пошуки не були марними, скарб існує і чекає на нього в кінці шляху.

З останніх сил він ступив на слизький місток. Сонце відблискувало на снігу і сліпило його. Дерево скрипіло під ногами, вода тихенько хлюпала об дерев’яні стовпчики. Невдовзі Ілан зник у тіні сосон з одного боку острова і виринув з іншого. Звідси відкривався вид просто на психіатричний комплекс, що тулився до гір. Які моторошні декорації… Він зіщулився і вирушив назад до лісу. Далі знову з’явилося світло, потужні промені пробивались крізь гілки і врізались у землю на галявині.

Посередині височіла будівля з дерева та каменю. Вона була схожа на гірський притулок, у ній було дуже мало вікон, масивні стіни, величезні двері. Ілан з острахом піді­йшов до неї, йому перехопило подих: він уже бачив цю будівлю, вона існувала десь у глибині його пам’яті. Він звів очі і побачив поліційний гелікоптер, що наближався.

Він знав, що органи правопорядку прийшли за ним. Щоб забрати його.

Він підійшов до дверей, глибоко вдихнув і штовхнув двері.

Усередині тхнуло смертю.

На підлозі і двоярусних ліжках лежали трупи. В одязі і трекінгових черевиках. Усі вбиті ударами викрутки.

Ілан миттєво впізнав товстуна Мокі, просто посередині єдиної кімнати. Він був голий. Поруч з ним — Ябловські у позі ембріона. Далі Наомі Фей, Вінсент Гайгекс, якого вбивця зняв із кабелів, щоб принести сюди. Ще одне тіло лежало під ковдрами, у глибині кімнати, на верхньому ярусі ліжка. Він хотів побачити, хто це. Він рухнув, бо спершу побачив праворуч Хлою, поранену в груди і відтягнуту в куток. Її