Пазл - Франк Тільє

Ілан зосередився, він уважно розглядав кожну карту. Раптом погляд зачепився за одну з них. Він витягнув її.

— Повішеник,— оголосив він.

Цю карту витягнув Люка Шардон у його сні. Цю карту він найкраще «відчував», сам не знаючи чому. Якщо уважно роздивитися, на малюнку був зображений блазень у барвистому вбранні, руки заведені за спину, а сам він підвішений за ліву ногу до зрубаної гілки дерева. Гілка розміщена горизонтально на двох вертикальних стовбурах. Інші гілки також були горизонтально розміщені між стовбурами, на однаковій відстані одна від одної.

— Драбина! — вигукнув Ілан.— На карті зображена драбина, утворена з дерев’яних палиць.

— Сім зрубаних гілок на однаковій відстані між собою,— доповнила жінка з кістлявим обличчям.— Наче сім щаблів драбини Якова. Сім рівнів ініціації, що ведуть людину від землі до неба. Але найцікавіше не це.

Вона провела пальцем по карті.

— Якщо ти подивишся на два вертикальні стовбури, то помітиш на них дванадцять обрубаних гілок, по шість на кожному, які підтримують щаблі драбини. Ці дванадцять обрубків символізують дванадцять сузір’їв Зодіаку.

— Сузір’я… Отже, драбина пов’язана із сузір’ями.

— Сподіваюсь, тепер спогади повертаються до тебе?

Ілан досі не розумів. Яків веде до драбини, яка, своєю чергою, веде до карти з Повішеником і дванадцяти знаків Зодіаку.

— Я не розумію,— промовив він.— Яка кінцева роз­гадка?

— Кінцева розгадка? Але нею володієш ти, і ніхто більше.

— Ти маєш на увазі… Більше ти нічого не знаєш?

— У мене ніколи не було хисту до розгадування загадок. Це більше твоя фішка. Мій талант — Таро, твій — загадки і малювання. Ти дуже обдарований до графіки. Ти можеш намалювати що завгодно. Собори, обличчя, розбурхану природу…

Ілан подумав про картини на стіні в будинку батьків. Він не дав зробити паузу і продовжив ставити запитання:

— Як ти дізналася про загадку мого батька?

Вона дивно подивилася на нього.

— Загадку твого батька? Твій батько тут ні до чого.

Ілан сумнівався, чи правильно зрозумів.

— Тоді хто тобі її показав? Хто розповів тобі про Якова?

— Але ж це був… ти.

— Добре-добре, це був я. Розкажи мені про це детальніше.

Схоже, вона занурилась у спогади.

— Зовнішній пейзаж здавався тобі таким красивим. Вони часто дозволяли тобі підніматися на четвертий поверх, щоб подивитись на краєвид,— звісно, під наглядом. Скрізь, окрім тієї кімнати, вид загороджував цей клятий зовнішній мур. Ти намалював цей пейзаж, дивлячись у вікно в задній частині цієї лікарні.

Ілан похитнувся, він схопився рукою за ліжко, щоб не впасти.

— Ні, цього не може бути.

Вона засміялась.

— Ти не змінився.

Вона бреше, Ілан був упевнений у цьому. Вона тут для того, щоб знищити його, як і всі решта. Він спробував відреагувати:

— Цей малюнок намалював мій батько. Розгадка кодів веде до важливих досліджень, до відкриттів, які можуть…

— Змінити світ? Саме цей вираз ти вживав: «Дослідження, здатні змінити світ». Я б тобі повірила, коли б не бачила, як ти малюєш цей малюнок і придумуєш цю загадку. Гарпія часто залишала нас разом, звісно, під суворим наглядом, оскільки вважала, що наші зустрічі, наша дружба були корисними для нас обох. Для наших «проблем».

Вона провела кістлявими пальцями по малюнку.

— Я бачила, як ти маскуєш драбину Якова за цими маленькими літерами Н та числами внизу мапи. Потім, через два дні, ти прийшов до мене з цим завершеним малюнком і заявив, що його зробив твій батько, бо боявся за своє життя. Що він десь заховав надзвичайно важливі дослідження. І що тепер твоє завдання — захистити їх.

Вона знизала худими плечима. Її погляд змінився, на вустах з’явилася нехороша посмішка.

— Твої батьки ніколи не були дослідниками. Твій батько був простим робітником на заводі кришталю, а мати не працювала. Лікарі багато разів повторювали тобі, що це лише твоя вигадка, але ти їм не вірив. Я залишалась на твоєму боці, я почала грати з тобою, увійшла у твою гру… Тому що для тебе гра була єдиним способом втекти від жахливої правди. У кожного свої демони, еге ж, Ілане?

Ілан був приголомшений. Вона додала, тепер уже дуже серйозним тоном:

— Ніхто не може продиктувати тобі цю правду. Твій розум повинен сам відшукати її. У цьому сенс усього. Що ж до мене… Тепер усе скінчено, мені час виходити з гри.

Вона без попередження випрямила ноги і вдарила Ілана в живіт. Він упав, йому перебило дихання. Божевільна підвелась, схопила його зброю з уламками скла і розсікла нею своє обличчя.

— У тебе такі теплі руки.

Це були її останні слова.

Через дві секунди вона перерізала собі горло шматком скла.

62

Здавалося, що час тепер плинув інакше. Ілан почувався в полоні цих нескінченних секунд, протягом яких він бачив, як С. Ж. Лоррен стікає кров’ю. Його м’язи відмовлялись скорочуватись, тіло не слухалось.

Багряна рідина лизнула його підошви. Ілан хотів підвестись, послизнувся на калюжі і упав навзнак. Повзучи на колінах, він забився в куток кімнати. Його руки і одяг були всі в крові.

Ця жінка казала правду? Ілан сам вигадав загадку з мапою і всі ці пошуки, щоб відгородитися від реальності? «Тому що для тебе гра була єдиним способом втекти від жахливої правди»,— сказала вона. Якої жахливої правди? Чому його запроторили до психлікарні?

Він подивився на малюнок. Так, він впізнавав свій почерк, свою «руку», але хіба не від батька він його успадкував? Він намагався, але не міг пригадати жодного малюнка, зробленого Жозефом Дедіссе, окрім цієї мапи.

Вигляд усміхненого трупа з перерізаним горлом був для нього нестерпним. Він пересунув ліжко, щоб закрити огляд, відвернув голову, заплющив очі й намагався думати. Як відрізнити дійсність від вигадки? Як дізнатися, чи бреше йому власний мозок?

Можливо, він вигадав частину історії, можливо, у його пам’яті уявний човен його батьків називається «Гудзон Рід», тому що Ілан підсвідомо дав йому назву, яка щодня траплялась йому на очі у лікарняних душових. Може, його ніколи не катували у стоматологічному кабінеті. Може, він бачив надворі пса, якого не існує. Може, він просто заховав батькову мапу — чи радше свою мапу — у кишені куртки від самого початку і витягнув її в палаючій машині.

Але слід від уколу на його передпліччі не був вигадкою. Як і ці трупи навколо нього. Ні С. Ж. Лоррен, ні Гадес, ні «Параноя» не були вигадкою.

Якщо його вже запроторювали сюди раніше, то коли він звідси вийшов?

Хто він насправді?

Розгадка зовсім близько. Потрібно лише дочекатись, коли настане ранок.

І він дізнається, чи говорила правду ця божевільна.

Він тер руки одна об одну, роздивлявся свої багряні долоні: «У