Дівчина, що гралася з вогнем - Стіг Ларсон

У залі зчинився гул, багато з присутніх репортерів одночасно стали говорити по мобільних телефонах. Екстрьом злегка підвищив голос.

— Чи є підозрюваний? голосно запитав один репортер з радіо.

— Якщо ви мене не перериватимете, то скоро ми до цього підійдемо. Зараз є одна певна особа, яку поліція хоче допитати у зв’язку з цими трьома вбивствами.

— Як його звуть?

— Це не він, а вона. Поліція розшукує двадцятишестилітню жінку, яка була пов’язана з власником револьвера і яка, як уже встановлено нами, була на місці вбивства в Енскеді.

Бубланськи нахмурив брови, і вираз його обличчя зробився напруженим. Вони підійшли до того пункту, за яким у них з Екстрьомом були розбіжності, а саме до питання про те, чи потрібно відкривати публіці ім’я підозрюваного. Бубланськи вважав, що з цим краще б зачекати. Екстрьом вважав, що це потрібно зробити невідкладно.

Аргументи Екстрьома здавалися безперечними. Поліція розшукує психічно хвору жінку, яка обґрунтовано підозрюється в трьох убивствах. Сьогодні її вже було оголошено в розшук спочатку по лену, в якому вона мешкає, потім по всій країні. Екстрьом наголошував, що Лісбет Саландер слід вважати небезпечною, тому для користі суспільства її слід затримати якнайшвидше.

Аргументи Бубланськи були менш переконливі. Він вважав, що потрібно, принаймні, почекати результатів обстеження квартири адвоката Б’юрмана, перш ніж робити такі серйозні заяви.

Екстрьом стверджував, що, згідно з усіма офіційно документованими фактами, Лісбет Саландер — психічно хвора людина, схильна до насильства, яку щось вивело з душевної рівноваги і наділило маніакальним бажанням убивства. Ніхто не може гарантувати, що на цьому вона зупиниться.

— Що ми будемо робити, якщо завтра вона увірветься ще до однієї квартири і повбиває ще кількох людей? — риторично запитував Екстрьом.

На це Бубланськи не міг нічого відповісти, а прокурор тут-таки нагадав про те, що вже є прецеденти. Оголосивши по всій Швеції в розшук Юху Вальякалла з Умселе, який забив трьох чоловік, поліція виходила з того, що він становить небезпеку для всього суспільства. Те саме можна сказати і відносно Лісбет Саландер, і тому Екстрьом вирішив публічно оголосити її ім’я.

Екстрьом підвів руку, щоб припинити галас, який зчинився серед журналістів. Звістка про те, що в убивстві трьох людей підозрюється жінка, повинна була справити враження бомби, що розірвалася. Екстрьом кивнув інспекторові Бубланськи, надаючи слово йому. Той двічі кашлянув, поправив окуляри і почав читати, не відриваючись від папірця, на якому було написано сформульовану на нараді заяву.

— Поліція розшукує двадцятишестилітню жінку на ім’я Лісбет Саландер. Буде опубліковано фотографічний знімок з паспортного реєстру. Нам невідоме її точне місцезнаходження на цей момент, але ймовірно вона на території Стокгольма. Поліція звертається по допомогу до громадян, щоб якнайшвидше знайти цю жінку. Зріст Лісбет Саландер сто п’ятдесят сантиметрів, статура худорлява.

Бубланськи нервово перевів подих. Він спітнів і відчув, що сорочка під пахвами змокріла.

— Раніше Лісбет Саландер проходила лікування в психіатричній клініці, де вважають, що вона може становити небезпеку для самої себе і для оточуючих. Ми хочемо наперед наголосити, що не можемо з упевненістю стверджувати, що вона — вбивця, але у зв’язку з деякими обставинами нам видається необхідним з’ясувати в особистій розмові, що їй відомо про вбивства в Енскеді і в районі Уденплана.

— Так не годиться! — вигукнув з місця репортер з вечірньої газети. — Або вона у вас підозрювана у справі про вбивство, або ні — одне з двох!

Бубланськи безпорадно поглянув на прокурора Екстрьома.

— Поліція проводить широке розслідування за всіма напрямами, ми, звичайно, опрацьовуємо кілька сценаріїв. Але зараз з’явилися підозри щодо названої жінки, і поліція вважає першочерговим завданням знайти її. Підозри ґрунтуються на технічних даних, отриманих в результаті огляду місця події.

— І які ж ці дані? — відразу ж запитали із залу.

— Зараз ми не можемо вдаватися до подробиць технічного характеру.

У відповідь на це, перебиваючи одне одного, заговорили відразу декілька журналістів. Екстрьом підвів руку і вказав на репортера з «Даґенс еко», з яким йому вже доводилося зустрічатися і якого він вважав досить урівноваженим.

— Інспектор кримінальної поліції Бубланськи сказав, що вона проходила лікування в психіатричній клініці. З якого приводу?

— У цієї жінки було… важке дитинство і досить часто виникали різні проблеми. Вона перебуває під опікою, і власником зброї був її опікун.

— Хто він?

— Це особа, застрелена у власній квартирі в районі Генплана. На цей час ми не хочемо повідомляти його ім’я з тієї причини, що його родичі ще не були повідомлені про пригоду.

— Який у неї був мотив для вбивства?

Бубланськи взяв мікрофон.

— Зараз ми не можемо висловлюватися з приводу мотивів.

— Чи привертала вона раніше увагу поліції?

— Так.

Наступне запитання поставив репортер з характерним звучним голосом, який прорізав загальний гул:

— Вона становить небезпеку для суспільства?

Подумавши секунду, Екстрьом ствердно кивнув.

— Ми маємо інформацію, яка характеризує її як людину, схильну в скрутному становищі вдаватися до насильства. Ми вирішили публічно заявити про її розшук, тому що хочемо якнайшвидше мати з нею контакт.

Бубланськи кусав губи.

О дев’ятій годині вечора інспектор кримінальної поліції Соня Мудіґ все ще була в квартирі адвоката Б’юрмана. Зателефонувавши додому, вона пояснила чоловікові, чому затримується, — після одинадцяти років подружнього життя чоловік змирився з тим, що в неї ніколи не буде нормального робочого дня з дев’ятої до п’ятої. Влаштувавшись за письмовим столом у Б’юрмановому кабінеті, вона розбирала вийняті із шухляд папери, як раптом у відчинені двері постукали і на порозі з’явився констебль Бубла з двома філіжанками кави і синім пакетиком, у якому лежали булочки з корицею, куплені в «Прес-бюро». Вона втомлено махнула рукою, запрошуючи його увійти.

— Чого не можна чіпати? — за звичкою спитав Бубла.

— Тут у кабінеті техніки вже закінчили. Зараз вони працюють у спальні і в кухні. Залишається ще тіло.

Бубланськи посунув собі стілець і сів навпроти Соні. Вона відкрила пакет і дістала булочку:

— Дякую! Я так хочу кави, просто вмираю!

Обоє мовчки взялися до їжі.

— Я чула, що на Лундаґатан усе вийшло не дуже вдало, — сказала Соня, покінчивши з булочкою і облизавши пальці.

— Там нікого не застали. Знайшлася непрочитана пошта на ім’я Саландер, але живе там якась Міріам Ву. Поки що ми її не знайшли.

— Хто вона така?

— Я гаразд не знаю. Фасте збирає про