Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс
Вираз його обличчя одразу м’якшає.
Лів нахиляється вперед.
— Незважаючи ні на що?
Неможливо збагнути, що криється за цим виразом обличчя. Лів квапливо гадає, чи, бува, він не задрімав. Але тут він починає говорити знову.
— У Сент-Перонні казали… ходили чутки… що моя тітка була заодно з німцями. Ось чому мій батько казав, що ми не повинні говорити про неї. Легше було поводитись так, наче її не існувало. Ані тітка Елен, ані мій батько ніколи не говорили про неї, доки я не підріс.
— Заодно з німцями? Тобто шпигунка?
Він зволікає, перш ніж відповісти.
— Ні. Начебто її стосунки з німецькими окупантами були… некоректними, — він піднімає погляд на двох жінок. — Це дуже болісна тема для нашої родини. Якщо ви не жили в ті часи, якщо ваша родина не походить із маленького містечка, вам не зрозуміти, як велося нам. Жодних листів, жодних портретів, жодних фотографій. Відколи її забрали, вона для мого батька більше не існувала. Він… — старий зітхає, — не вмів пробачати. На жаль, решта її родини теж вирішила стерти її з нашої пам’яті.
— Навіть її сестра?
— Навіть Елен.
Лів приголомшена. Довгий час вона вважала Софі улюбленицею долі, дивлячись на її переможне обличчя — обличчя жінки, обожнюваної своїм чоловіком. І тепер щосили намагається узгодити свою уявну Софі з образом нелюбої, всіма відкинутої жінки.
У довгому виснаженому диханні старого чути безмежний біль. Лів раптом відчуває провину за те, що змусила його пережити все це заново.
— Пробачте, — каже вона, не знаючи, що тут можна додати. Тепер їй зрозуміло, що тут вони нічого не отримають. Не дивно, що Пол Маккаферті не завдав собі клопоту приїхати сюди.
Мовчання затягується. Мо потайки з’їдає одне печиво. Коли Лів підіймає очі, то помічає, що старий невідривно дивиться на неї.
— Дякую, що зустрілися з нами, месьє, — вона торкається його плеча. — Мені важко ототожнити жінку, яку ви змальовуєте, з жінкою, яку я бачу. У мене… її портрет. Я завжди любила його.
Старий трохи підіймає голову. І, поки Мо перекладає, не зводить погляду з Лів.
— Я справді вважала, що так виглядає жінка, яка не сумнівається, що її люблять. У ній відчувалося піднесення.
У дверях з’являється доглядальниця. З-за її спини нетерпляче зазирає помічниця з візком. Кімнатою розливається запах їжі.
Лів устає, щоб піти. Але в цю мить Бессетт підіймає руку.
— Стривайте, — каже він і вказує пальцем на книжкову полицю. — Ота, з червоною обкладинкою.
Лів проводить пальцем уздовж корінців, доки він киває. А тоді дістає з полиці потріпану теку.
— Це папери моєї тітки Софі, її листування. Там трохи про стосунки з Едуардом Лефевром, деякі записи, знайдені схованими поблизу її кімнати. Жодних згадок про картину, як я пам’ятаю. Але це може допомогти вам краще зрозуміти її. У той час, коли її ім’я було заплямоване, ці записи розкрили мені її… як людину. Прекрасну людину.
Лів обережно розгортає теку. Усередині — поштові листівки, крихкі листи, невеличкі малюнки. Бачить підпис, вигадливим почерком виведений на шматочку ламкого паперу: «Софі». Подих завмирає у неї в горлі.
— Я знайшов це в батькових речах після його смерті. Він казав Елен, що спалив це, все спалив. Вона так і пішла в могилу, переконана, що останню згадку про Софі знищено. Отакою людиною він був.
Лів не може відірватися від паперів.
— Я зроблю з них копії й відразу ж надішлю вам, — затинаючись, каже вона.
Та старий категорично змахує рукою.
— Яка мені з них користь? Я більше не можу читати.
— Месьє… мушу спитати. Я не розумію. Напевне ж, родина Лефеврів хотіла побачити все це.
— Так.
Вони з Мо перезирнулися.
— Тоді чому ви не віддали цього їм?
Наче поволока застеляє його очі.
— Це було вперше, коли вони приходили до мене. Що я знаю про картину? Чи маю я щось, що могло б їм допомогти? Питання, питання… — він хитає головою й підвищує голос. — Раніше вони ніколи не турбувалися про Софі. То чому вони мають тепер наживатися за її рахунок? Родина Едуарда дбає лише про себе. Їм би все гроші, гроші, гроші. Я був би радий, якби вони програли свою справу.
Його обличчя набуває впертого виразу. Очевидно, що розмову скінчено. Доглядальниця маячить у дверях, мовчки вказуючи на годинник. Лів розуміє, що вони вже перевищують межі гостинності, але має поставити ще одне питання. Вона тягнеться по своє пальто.
— Месьє… вам що-небудь відомо, що сталося з вашою тіткою Софі після того, як вона покинула готель? Ви коли-небудь дізналися про це?
Він опускає погляд на її зображення, кладе руку зверху. І тяжко, наче з самих глибин душі, зітхає.
— Її заарештували німці й відправили до таборів. І, як часто бувало в таких випадках, відтоді моя родина ніколи більше її не бачила і про неї не чула.
23
1917 рік
Вантажівка для худоби з завиваннями підстрибувала на вкритій ямами дорозі, де-не-де звертаючи на трав’янисте узбіччя, намагаючись об’їхати найбільші з ям. Дрібний дощ приглушував звуки і перетворював ґрунт на багнюку, в якій в’язнули, обертаючись, колеса. Двигун обурено ревів, підкидаючи вгору грудки землі, доки колеса щосили вгризалися в розмиту дорогу.
Після двох років безвилазного перебування в нашому тихому містечку я була глибоко вражена тим життям і тією руїною, що лежали за його межами. Варто було від’їхати лише на кілька миль від Сент-Перонни — і вже неможливо було впізнати цілі села та міста. Після артилерійських обстрілів від них лишилися самі спогади. Колишні крамниці й житла перетворилися на купи уламків і сірого каміння, серед яких зяяли вирви, наповнені водою, — судячи з зелених водоростей і ряски, утворилися вони вже давно. Місцеві мешканці проводжали нас мовчазними поглядами. Проїхавши крізь три міста, я так і не змогла визначити, де ми, але потроху почала усвідомлювати масштаб трагедії, що розігралася навколо нас за останні кілька років.
Крізь брезентову запону я видивлялася назовні, спостерігаючи, як повз машину колонами проїздять солдати верхи на худющих
