Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

— Це лише картина, — каже Мо з ноткою нетерпіння, коли Лів відмовляється від шоколадного фондана і нарешті зізнається в усьому.

— Знаю, — каже Лів.

Коли вони повертаються до готелю, вона бере теку з документами з собою до пластмасової ванни і, доки Мо спить, читає й перечитує їх у різкому світлі лампи денного світла, намагаючись зрозуміти, що вона пропустила.

У неділю вранці, коли Лів від хвилювання вже ледь не згризла останній ніготь, телефонує завідувачка будинку престарілих. Вона повідомляє адресу в південно-східній частині міста, і дівчата їдуть туди на маленькій орендованій машині, з боєм долаючи незнайомі вулички забитих околиць. Мо, яка минулого вечора випила майже дві пляшки вина, пригнічена і дратівлива. Лів теж мовчить, виснажена через брак сну, і в її голові тісно від питань.

Вона майже очікувала побачити щось депресивне, на кшталт похмурої цегляної коробки сімдесятих років із пластиковими вікнами та старомодною автомобільною стоянкою. Але будинок, біля якого вони зупиняються, — чотириповерхова споруда з елегантними вікнами з віконницями, а його фасад увитий плющем. Навколо — охайний доглянутий садочок із кутими залізними брамами та брукованими доріжками, що ведуть до окремих закритих кутків.

Лів дзвонить у двері й чекає, доки Мо підфарбовує губи.

— Ти в нас хто? — каже Лів, спостерігаючи за нею. — Анна Ніколь Сміт?

Мо хихикає, і напруження миттю зникає.

Кілька хвилин вони проводять біля реєстратури, перш ніж хтось звертає на них увагу. Крізь скляні двері ліворуч чути тремтливі голоси, що виводять пісню, і молода жінка з короткою стрижкою акомпанує на електричному органі. У маленькому кабінеті дві пані середнього віку складають графік.

Нарешті одна з них озирається.

— Bonjour.

— Bonjour, — каже Мо. — Повтори ще раз: кого ми тут шукаємо?

— Месьє Бессетта.

Мо звертається до жінки бездоганною французькою.

Та киває.

— Англійки?

— Так.

— Будь ласка. Розпишіться. Вимийте руки. І ходімо.

Вони ставлять свої імена в книзі, потім вона вказує їм на дозатор з антибактеріальною рідиною, і вони з демонстративною ретельністю втирають цю рідину в долоні.

— Гарне місце, — з виглядом знавця шепоче Мо.

Потім вони йдуть за жінкою, яка бадьорим кроком веде їх крізь лабіринт коридорів, доки вони опиняються перед напіввідчиненими дверима.

— Monsieur? Vous avez des visiteurs.[63]

Дівчата зніяковіло чекають під дверима. Тим часом жінка заходить усередину, і далі відбувається швидка бесіда між нею і, здається, спинкою крісла. Вона знову з’являється на порозі.

— Можете зайти, — каже вона. І додає: — Сподіваюсь, у вас є щось для нього.

— Завідувачка казала, що варто принести йому трохи macarons[64].

Жінка кидає погляд на коробку в дорогій обгортці, яку дістає з сумочки Лів.

— Ah, oui[65], — каже вона і стримано всміхається. — Це він любить.

— Ще до п’ятої вони опиняться в кімнаті персоналу, — шепоче Мо, коли жінка йде.

Філіпп Бессетт сидить у вольтерівському кріслі, дивлячись крізь вікно у маленький двір із фонтаном. Кисневий балон на візочку під’єднано до трубочки, закріпленої в його ніздрі. Обличчя сіре й зім’яте, наче він упав долілиць. Крізь шкіру, місцями зовсім прозору, проглядають тонкі ниточки вен. У нього пишна копиця білого волосся, а за порухом його очей явно вгадується гостріший розум, ніж можна припустити з того, де і як він перебуває.

Дівчата обходять навколо крісла і стають перед ним. Мо схиляється, щоб їхні очі опинилися на одному рівні. Одразу ж почувається як удома, думає Лів. Наче ці люди для неї свої.

— Bonjour, — каже Мо і відрекомендовує їх обох. Вони тиснуть руки, і Лів пропонує старому печиво. З хвилину він роздивляється коробку, потім постукує по кришці. Лів відкриває пакунок і дістає печиво. Він жестом просить її пригоститися першою, а коли вона відмовляється, неквапно вибирає одне і чекає.

— Можливо, треба покласти печиво йому до рота, — шепоче Мо.

Лів вагається, а тоді пропонує зробити це. Бессетт відкриває рота, мов пташеня, а потім закриває його та заплющує очі, дозволяючи собі насолодитися смаком.

— Скажи йому, що ми хотіли б поставити кілька запитань щодо родини Едуарда Лефевра.

Бессетт слухає й шумно зітхає.

— Ви знали Едуарда Лефевра? — Вона чекає, доки Мо перекладе.

— Я ніколи не зустрічав його. — Голос старого тече повільно, наче самі слова вимагають від нього зусиль.

— Але ваш батько, Орельєн, знав його?

— Мій батько бачився з ним кілька разів.

— Ваш батько мешкав у Сент-Перонні?

— Уся моя родина жила в Сент-Перонні, доки мені не виповнилося одинадцять. Тітка Елен — у готелі, а батько — над тютюновою крамницею.

— Учора ввечері ми були в готелі, — каже Лів. Але він її ніби не чує. Тоді вона розгортає фоторепродукцію. — Ваш батько ніколи не згадував про цю картину?

Він пильно дивиться на дівчину на картині.

— Вочевидь, вона зберігалася в «Червоному півні», але потім зникла. Ми намагаємося довідатися більше про цю історію.

— Софі, — нарешті каже він.

— Так, — Лів енергійно киває. — Софі.

Вона відчуває легкий приплив хвилювання.

Його погляд — на портреті. Неможливо щось прочитати в його запалих вогких очах, у яких застигли радощі й негоди всіх прожитих років. Він моргає, зморшкуваті повіки неквапно опускаються — це наче спостерігати за дивною доісторичною істотою. Нарешті він підіймає голову.

— Я не можу вам сказати. Розмови про неї в нас ніколи не схвалювалися.

Лів кидає швидкий погляд на Мо.

— Що?

— Ім’я Софі… в нашому домі не промовляли.

Лів здивовано кліпає очима.

— Але… але вона ж була вашою тіткою, так? Вона була одружена з великим художником.

— Мій батько ніколи не говорив про неї.

— Я не розумію.

— Не все, що відбувається в родині, можна пояснити.

У кімнаті повисає тиша. Мо виглядає збентеженою. Лів намагається змінити тему.

— Тож… ви багато знаєте про месьє Лефевра?

— Ні. Але я володів двома його картинами. Коли зникла Софі, паризький торгівець надіслав до готелю кілька полотен — незадовго до мого народження. Оскільки Софі вже не було, Елен лишила два з них собі, а ще два віддала моєму батькові. Він казав їй, що не хоче цих картин, та коли він помер, я знайшов їх у