Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс
Тричі дзвонить телефон. Першим телефонує батько, аби повідомити, що отримав роль у невеликій гастрольній виставі за п’єсою «Занадто одружений таксист». Лів відсторонено каже, що рада за нього, і радить поводитись відповідним чином і не бігати за кожною спідницею.
— Точно те саме сказала й Керолайн! — скрикує він і кладе слухавку.
Другий дзвінок — від Крістен.
— О Боже мій, — починає вона, навіть не привітавшись. — Я щойно бачила газету.
— Так. Не найкраще післяобіднє читання.
Вона чує, як рука Крістен ковзає вздовж слухавки. Розмова стає приглушеною.
— Свен каже: ні з ким більше не розмовляй. Просто ні пари з вуст.
— Я й не казала.
— Тоді звідки вони витягли весь цей жах?
— Генрі каже, що це, мабуть, іде від ТПП. У їхніх інтересах зливати інформацію, що виставляє цю справу в найгіршому світлі.
— Може, мені приїхати до тебе? Я зараз не надто зайнята.
— Це дуже мило з твого боку, Крістен, але я в порядку, — вона не хоче ні з ким розмовляти.
— Що ж, я можу піти з тобою до суду, якщо хочеш. Або, якщо треба організувати зустрічну інформаційну кампанію, я впевнена, що в мене знайдуться потрібні контакти. Може, в «Хелло!»?
— Оцього не треба. Дякую, — Лів кладе слухавку. Тепер про це знатимуть усі. Крістен поширює новини швидше за будь-яку вечірню газету. Лів уже передчуває, як доведеться пояснювати все друзям і знайомим. Якимось чином картина більше не є її приватною власністю, перетворившись на предмет загальної уваги, тему для дискусії, символ неправедного вчинку.
Варто покласти слухавку, як новий дзвінок змушує її підстрибнути на місці.
— Крістен, я…
— Це Олівія Голстон?
Чоловічий голос.
— Так? — вагаючись, відгукується вона.
— Мене звуть Роберт Шиллер. Я кореспондент газети «Таймз», пишу статті про мистецтво. Перепрошую, якщо телефоную не в слушний час, але я збираю інформацію щодо передісторії вашої картини і хотів спитати, чи ви…
— Ні. Ні, дякую. — Вона кидає слухавку. Потім підозріло дивиться на неї та знімає з телефону, боячись, що той задзвонить знову.
Тричі Лів кладе слухавку на місце, і щоразу миттєво лунає новий дзвінок. Телефонують журналісти, залишають свої імена та номери. Люб’язними, запопадливими голосами вони обіцяють, що все буде чесно, перепрошують, що забирають у неї час. Лів сидить у порожньому будинку, дослухаючись до стукоту свого серця.
Невдовзі після першої години ночі повертається Мо і знаходить її перед комп’ютером біля вимкненого з розетки телефону. Вона пише листи всім фахівцям із французького мистецтва кінця дев’ятнадцятого — початку двадцятого століття.
«Хотілося б дізнатися, чи відомо вам щось про… Я намагаюся заповнити прогалини в історії… Якщо у вас є що-небудь або вам щось відомо — що-небудь узагалі…»
— Чаю хочеш? — питає Мо, скидаючи пальто.
— Дякую, — Лів не відривається від комп’ютера. У неї болять очі. Вона розуміє, що вже досягла тієї стадії, коли лише тупо гортає веб-сторінки, знов і знов перевіряючи пошту. Але зупинитись не може. Їй здається, що будь-яка дія, хай навіть така безглузда, краща за бездіяльність.
На кухні Мо сідає навпроти й підштовхує до неї кухоль чаю.
— Маєш жахливий вигляд.
— Дякую.
Мо дивиться, як та байдуже набирає текст, і підсуває свій стілець ближче.
— Гаразд. Подивімось на це з точки зору мого ступеня бакалавра історії мистецтв із додатковою програмою. Ти продивлялася музейні архіви? Аукціонні каталоги? З торгівцями спілкувалася?
Лів закриває комп’ютер.
— Так, усе це робила.
— Ти казала, Девід придбав картину в якоїсь американки. Ти не могла б спитати її, звідки в її матері ця картина?
Лів перебирає папери.
— Ці… тобто інша сторона… вже спитали її. Вона не знає. Картина потрапила до Луанн Бейкер, і після того її придбали ми. Ось і все, що їй відомо. Все, що їй, у біса, треба було знати.
Лів дивиться у вечірню газету, що нібито натякає на їхню з Девідом неправедність, наче сам факт, що вони володіють цією картиною, свідчить про брак моральних якостей. Вона згадує, з яким обличчям Пол дивився на неї там, в адвокатській конторі.
— З тобою все гаразд? — голос Мо лунає незвично тихо.
— Так. Ні. Я люблю цю картину, Мо. Справді люблю. Звучить по-дурному, я знаю, але сама думка про те, що я можу втратити її… Це наче втратити частину самої себе.
Брови Мо підіймаються на півсантиметра.
— Пробач. Це просто… Коли бачиш себе в новинах, де ти наче ворог суспільства номер один… О, чорт забирай, Мо, я взагалі не знаю, що я, в біса, роблю. Я борюся з людиною, яка цим заробляє собі на життя, по клаптиках шукаю відомості і ніяк не знайду жодної клятої підказки, — вона принижено відчуває, що готова розплакатися.
Мо підтягує теки до себе.
— Іди надвір, — каже вона. — Іди на терасу, подивися на небо хвилин десять, згадай про безцільність і марноту нашого життя, згадай, що одного дня нашу маленьку планету, можливо, поглине чорна діра, і тоді все це не матиме жодного значення. А я подивлюся, чи зможу допомогти.
Лів хмикає.
— Але ти, мабуть, утомилася.
— Анітрохи. Я маю скинути напругу після зміни. А від цього заняття я чудово засну. Іди собі. — І вона починає продивлятися документи на столі.
Лів протирає очі, натягує светр і виходить на терасу. Тут, на свіжому повітрі, вона почувається на диво невагомою серед безмежної темряви ночі. Вона дивиться на безкрає місто, що лежить унизу, і вдихає холодне повітря. Потягується, відчуваючи напругу в плечах і затерплість у шиї. Десь у глибині душі її не полишає відчуття, ніби вона щось випустила з уваги, ніби якась таємниця вислизнула з-під її очей.
Коли за десять хвилин вона заходить на кухню, Мо щось записує у своєму лінійованому блокноті.
— Пам’ятаєш містера Чемберза?
— Чемберза?
— Середньовічний живопис. Я впевнена, ти теж слухала цей курс. Постійно згадую одну річ, яку він казав, — чи не єдине, що мені добре запам’яталося. Він казав, що іноді історія картини стосується не лише самого полотна. Це також історія родини, з усіма її
