Безтурботний - Ю. Несбе

— Останній фрагмент ми не вміщували в Інтернет і не давали телевізійникам, — сказав Харрі. — Дивися, це його знімає зовнішня камера.

Вони побачили, як грабіжник поспішно перетнув на зелене світло по пішохідному переходу вулицю Бугстадвеєн і заквапився вгору по Індастрі-гате. Потім він зник із очей.

— А що поліція? — запитала Беате.

— Найближча поліцейська дільниця розташована на Сьор-кедальсвеєн, просто за шлагбаумним пунктом платного проїзду, всього лиш за вісімсот метрів од банку. Однак після сигналу тривоги їм потрібно було близько трьох хвилин, аби прибути на місце події. Так що у грабіжника було щонайменше дві хвилини для відходу.

Беате в задумі дивилася на екран, на якому, наче нічого й не сталося, продовжували снувати люди та автомобілі.

— Свій відхід він продумав так само добре, як і пограбування. Певно, його машина стояла просто за рогом, поза межами досяжності камер зовнішнього спостереження банку. Вдало.

— Можливо, — відгукнувся Харрі. — 3 іншого боку, він зовсім не схожий на того, хто розраховує тільки на удачу. Хіба не так?

Беате знизала плечима:

—- Більшість вдалих пограбувань банків видаються ретельно продуманими.

— О’кей, але тут у нього було значно більше шансів, що поліція запізниться. Адже у п’ятницю всі патрульні машини цього району було задіяно зовсім в іншому місці…

— …поблизу резиденції американського посла! — закінчила за нього Беате, ляснувши себе по лобі. — Анонімний дзвінок про автомобіль із вибухівкою. У мене в п’ятницю був вихідний, але про це повідомляли в теленовинах. Нині, коли повсюди така паніка[4], не дивно, що всі кинулися туди.

— Ніякої бомби так і не знайшли.

— Звісно. Класичний трюк — що-небудь вигадати, аби перед самим пограбуванням направити поліцію подалі від місця злочину.

Решту запису вони переглянули мовчки. Авґуст Шульц, який завмер біля пішохідного переходу. Світлофор устиг кілька разів переключитись із зеленого на червоний і навпаки, а старий так і не рушив з місця. «Чого він чекає? — подумав Харрі. — Поки зелений установиться надовго? Перебою в роботі світлофора, який може статися раз на сто років? Ну от. Схоже, дочекався». Здалеку долинув звук поліцейської сирени.

— Щось тут не сходиться, — сказав Харрі.

— Завжди щось не сходиться, — з утомленим старечим зітханням зауважила Беате Льонн.

Запис закінчився; на екрані замиготіла хурделиця.

4

Луна

— Сніг?

Вискакуючи на край тротуару, Харрі ледве не кричав у слухавку мобільника.

— Авжеж. — Зв’язок із Москвою був поганий. Слова Ракелі вторила тріскуча луна.

— Алло?

— Тут страшенно холодно…о. І на вулиці, і в готелі…лі.

— А як із атмосферою в залі суду?

— Також нижче нуля. Раніше, коли ми жили тут, його мати сама мені твердила, щоб я забирала Олега і від’їжджала. А тепер сидить наче й не було нічого з усіма іншими та спопеляє мене ненависним поглядом…дом.

— Але справа ж хоч рухається?

— Звідки мені знати?

— Як це — звідки? По-перше, ти юрист, по-друге, знаєш російську.

— Бачиш, Харрі, як і сто п’ятдесят мільйонів росіян, я нічогісінько не тямлю у тутешній системі правосуддя. Зрозумілого?

— Зрозуміло. А як там Олег?

Харрі двічі повторив запитання і, так і не дочекавшись відповіді, поглянув на дисплей телефону, перевіряючи, чи не перервався зв’язок. Секунди на табло, однак, продовжували змінюватись, і він знову приклав слухавку до вуха:

— Алло?

— Алло, алло, Харрі, я тебе чую…ю. Я так сумую за тобою… ю. Ти що, смієшся…ся?

— Просто в тебе смішно виходить. Луна.

Підійшовши до будинку, Харрі дістав ключ, відімкнув двері під’їзду й увійшов усередину.

— Ти вважаєш, я хникаю?

— Та ні ж бо, звичайно, ні.

Харрі кивнув Алі, який, обливаючись потом, намагався протягти фінські сани через двері підвалу.

— Я тебе люблю. Чуєш? Я тебе люблю! Алло?! Алло?!

Розгублено подивившись на телефон, який відключився,

Харрі підвів очі, й тут же його погляд наштовхнувся на сяючу усмішку сусіда-пакистанця.

— Ну, звичайно, Алі, тебе я також люблю, — пробурмотів він, знову намагаючись набрати номер Ракелі.

— Кнопка повтору, — сказав Алі.

— Га?

— Та так, нічого, проїхали. Слухай, якщо з’явиться бажання здати свою комірчину в підвалі, скажи мені. Ти ж ним майже не користуєшся, вірно?

— А що, в мене є там комірчина?

Алі молитовно закотив очі догори:

— Скільки років, як ти тут живеш, га, Харрі?

— Я ж сказав, що також тебе люблю.

Алі запитливо втупився в Харрі, який відмахнувся від нього, жестом даючи зрозуміти, що знову додзвонився, і помчав угору по сходах, тримаючи перед собою на витягнутій руці, як лозоходець свою лозу, ключ від квартири.

— Ну от, тепер ми можемо розмовляти, — сказав Харрі, заходячи до своєї по-спартанськи умебльованої акуратної двокімнатної квартирки, купленої ним за безцінок іще наприкінці вісімдесятих, коли на ринку житла панував цілковитий застій. Іноді Харрі здавалося, що цією купівлею він вичерпав ліміт удач, відпущених йому долею.

— Як би мені хотілося, Харрі, щоб ти міг зараз бути з нами. Та й Олег за тобою скучив.

— Він що, так прямо і сказав?

— Йому й говорити нічого не треба. Ви ж із ним такі схожі.

— Слухай, я саме казав, що люблю тебе. Устиг повторити це тричі: сусід — свідок. Знаєш, чого це тобі коштуватиме?

Ракель розсміялася. Харрі був закоханий у цей її сміх відтоді, як уперше його почув. Підсвідомо він відчував, що готовий зробити все, тільки б чути його якомога частіше. А найкраще — щодня.

Роззуваючи на ходу черевики, він звернув увагу, що на автовідповідачі у передпокої блимає червоний сигнал. Харрі всміхнувся: хоч і не ясновидець, він знав — Ракель удень вже намагалася зв’язатись із ним. Його прозірливість пояснювалася дуже просто — ніхто інший Харрі Холе на домашній номер не телефонував.

— Признавайся, звідки ти взяв, що мене любиш? — воркотала тим часом у слухавці Ракель. Луна, на щастя, зникла.

— Знаю, тому що відчуваю, як у мене потеплішало на… як це називається?

— На серці?

— Та ні, ззаду й нижче. Як же це?.. Нирки? Печінка? Селезінка? Ага, ось! Відчуваю приплив тепла до селезінки.

На іншому кінці проводу Ракель чи то схлипнула, чи то розсміялася. Так до пуття й не зрозумівши, Харрі натиснув на кнопку автовідповідача.

«Привіт, це