Безтурботний - Ю. Несбе
Харрі повільно кивнув:
— Майже нічого. У нас є відеозапис.
— Який ти, наскільки я тебе знаю, зараз найретельнішим чином вивчаєш, секунда за секундою.
— Авжеж. Навіть десяті частки секунди.
— А покази свідків, мабуть, можеш цитувати напам’ять?
— Тільки Авґуста Шульца. Він розповідав багато цікавого про війну. Видав мені цілий список імен своїх конкурентів по торгівлі готовим одягом із числа так званих добропорядних норвежців, які під час війни брали участь у поділі конфіскованого в його родини майна. Він навіть точно знає, хто з них чим нині займається. А ось що йограбування сталося, він не в курсі.
Рештки кави вони допивали мовчки. У шибку стукали крапельки дощу.
— А тобі ж подобається таке життя, зізнайся, — раптово сказав Халворсен. — Проводити вихідні на самоті, намагаючись ловити привидів.
Харрі посміхнувся, втім залишив його слова без відповіді.
— А я ж бо сподівався, що тепер, коли в тебе з’явилися деякі сімейні обов’язки, ти врешті забудеш свої дивацтва.
Харрі застережливо глянув на молодого колегу:
— Не думаю, що дотримуюся тієї ж думки. Ти ж знаєш, ми ще навіть не живемо разом.
— Так, але у Ракелі є синочок, а це багато що змінює, хіба ні?
—- Авжеж. Олег. Харрі відкотився на кріслі до архівного
ящика. — У п’ятницю вони полетіли до Москви.
— Та ну?!
— Судовий позов. Батько хлопчика хоче отримати батьківські права.
— Резонно. А що він за птиця?
— Ну-у… — Харрі поправив над кавоваркою фото, що висіло кривувато. — Він якийсь професор. Ракель познайомилася з ним і вийшла заміж, коли працювала там, у Росії. Родом він із давньої, страшенно багатої сім’ї. За словами Ракелі, родичі мають неабияку політичну вагу.
— І кілька знайомих суддів на додачу, так?
— Напевно. І все ж таки ми сподіваємося, що все пройде як слід. Усім відомо, що в татуся дах зовсім поїхав. Такий собі, розумієш, прихований алкаш, який часом не в змозі впоратися зі своїми емоціями.
— Можу собі уявити.
Кинувши швидкий погляд на колегу, Харрі встиг помітити скороминущу посмішку, яку Халворсен, щоправда, тут же поквапився стерти з обличчя.
В Управлінні поліції всі знали, що у Харрі проблеми з алкоголем. Сам по собі алкоголізм не може слугувати причиною звільнення держслужбовця, а ось за появу на роботі в нетверезому стані вигнати цілком навіть можуть. Коли Харрі зірвався, у високих кабінетах почали подейкувати про те, як би позбавити поліцію, такого співробітника. Однак Б’ярне Мьоллер, начальник забійного відділу, як завжди, простяг над ним свою охоронну долоню, пояснивши його стан особливими обставинами. Обставини ці полягали в тому, що дівчину з фото, яке висить над кавомашиною, — Елен Єльтен, напарника і близького друга Харрі, — було на смерть забито бейсбольною битою на стежинці біля Акерсельви. Хоча Харрі й удалось оговтатися, рана ще кровоточила. Тим паче що, на думку Харрі, справу все ще не було розслідувано до кінця. Не встигли Харрі з Халворсеном зібрати технічні докази причетності до вбивства неонациста Сверре Ульсена, як старший інспектор Том Волер поспішив до нього на квартиру, щоб заарештувати. Ульсен намагався відстрілюватись, і Волеру з метою самооборони довелося його пристрелити. Так випливало з рапорту самого Воле-ра, і ні докази, знайдені на місці події, ні розслідування всіх обставин справи, розпочате Службою внутрішньої безпеки, не містили жодного натяку на щось інше. З іншого боку, мотиви вбивства, вчиненого Ульсеном, так і лишилися нез’ясованими, за винятком того, що все вказувало на його причетність до нелегальної торгівлі зброєю, в результаті якої Осло останніми роками наповнила стрілецька зброя на будь-який смак. Елен же вийшла на його слід. Однак Ульсен був лише виконавцем; особи тих, хто насправді керував ліквідацією, поліції так і не вдалося встановити.
Саме для того, щоб мати можливість довести до кінця справу Елен, Харрі домігся переведення назад у Відділ із розслідування вбивств після короткочасного перебування на найвищому поверсі будівлі Управління в Службі внутрішньої безпеки. Там його переведення всі сприйняли з радістю. Мьоллер тішився не менше, бачачи його знову в себе на шостому поверсі.
— Збігаю, мабуть, я з цією штукою нагору до Іварссона, у Відділ пограбувань і розбійних нападів, — буркнув Харрі, помахавши відеокасетою. Він хотів проглянути плівку з черговим дівчиськом-вундеркіндом, яке йому нещодавно вдалося запопасти.
—- О? І хто така?
— Літній випуск Школи поліції; певне розкрила вже не менше трьох пограбувань тільки на основі перегляду відео-записів.
— Угу. Симпатична?
Харрі зітхнув:
— Ех, молоде та зелене… Які ж ви всі передбачувані. Сподіваюся, вона тямущий співробітник, решта мене не цікавить.
— Але це точно жінка?
—- Звичайно, татусь і матуся Льонн могли бути жартівниками й дати хлопчику ім’я Беате.
— Нутром чую — симпатична.
— Не сказай би. — Проносячи крізь дверний отвір свої сто дев’яносто п’ять сантиметрів, Харрі звично пригнувся.
— Що так?
Відповідь прозвучала вже з коридору:
— Гарні поліцейські всі потвори.
З першого погляду на Беате Льонн важко було судити, симпатична вона чи поганенька. Вже точно не почвара— дехто навіть вважав би її ляльково красивою. Головним чином через те, що все в неї було надто мініатюрним: обличчя, ніс, вуха, фігура. Однак передусім у вічі впадала її блідість. Шкіра та волосся були настільки безбарвними, що Харрі згадалась утоплениця, яку вони з Елен виловили в Буннефіорді. Утім між ними була одна істотна відмінність: Харрі відчував, що варто йому відвернутись, і він тут же забуде, який вигляд має Беате Льонн. Сама вона від цього, мабуть, не дуже б засмутилася, судячи з поквапливості, з якою пробурмотіла своє ім’я й відняла у Харрі вологу долоньку, ледве дозволивши її потиснути.
— Знаєш, Холе у нас тут — щось на зразок ходячої легенди, — сказав начальник відділу Руне Іварссон, стоячи спиною до них і побрязкуючи в’язкою ключів. У верхній частині сірих металевих дверей, розташованих просто перед ними, красувався виконаний готичними літерами напис: «Камера тортур». Під нею значилося: «Кабінет № 598». — Вірно, Холе?
