Безтурботний - Ю. Несбе

Харрі відчув, як серце ніби сколихнулось, і зреагував раніше, ніж устиг про щось подумати, — відключив телефонну приставку. Але було пізно: слова, вимовлені ледь хрипкуватим жіночим голосом із вкрадливими інтонаціями, продовжували витати в повітрі, відлунюючись од стін кімнати.

— Що це там у тебе? — запитала Ракель.

Харрі важко перевів подих і зрештою зміркував, що відповісти, хоча й розумів, що вже занадто пізно:

— Та так, радіо. — Відкашлявшись, він вів далі: — Коли знатимеш, повідом, яким рейсом ви прилітаєте, — я вас обов’язково зустріну.

— Певна річ, повідомлю. — В голосі її й досі проступав подив.

Повисла незручна пауза.

— Ну гаразд, мені час, — врешті сказала Ракель. — Давай здзвонимось увечері, годині о восьмій.

— Чудово! Тобто ні, я буду зайнятий.

— О-о! Сподіваюся, чимось приємним?

— Ну-у… — Харрі трохи запнувся. Потім, набравши більше повітря, він випалив: — В усякому разі, в мене буде зустріч із жінкою.

— Навіть отак! І хто ж ця щасливиця?

— Беате Льонн. Новий інспектор Відділу пограбувань і розбійних нападів.

— Із якого приводу?

— Треба поговорити з чоловіком Стіне Гретте, тієї, що застрелили під час пограбування на Бугстадвеєн. Пам’ятаєш, я тобі розповідав? А ще із завідувачем відділення банку.

— Гаразд, удачі. Здзвонимося завтра. Зачекай, тут Олег хоче побажати тобі доброї ночі.

Харрі почув поквапливе дитяче тупотіння, і в слухавку важко задихали.

Поклавши слухавку, Харрі ще деякий час стояв у передпокої, розглядаючи своє відображення у дзеркалі над телефонним столиком. Якщо дотримуватися його теорії, звідтіля зараз на нього дивився гарний поліцейський. Налиті кров’ю очі, великий ніс, прикрашений химерною сіткою синіх прожилок, шкіра з глибокими порами, костисте обличчя. Зморшки на ньому мали вигляд глибоких зарубок, довільно нанесених на шматок колоди. Як же так сталось? У дзеркалі він бачив у себе за спиною на стіні фото всміхненого засмаглого хлопчака із сестричкою. Однак запитання, яке поставив собі Харрі, стосувалось аж ніяк не того, куди поділися колишні юність і краса. Зараз його мучило зовсім інше. Вдивляючись у власні риси, він шукав те, що викривало б у ньому брехуна, зрадника і боягуза, яким він почувався після того, як щойно порушив одну з небагатьох обіцянок, що дав собі сам: ніколи, ні за що й ні за яких обставин не брехати Ракелі. В основі їх непростих стосунків, де й так існувало чимало підводних каменів, просто не мусило б залишатися місця для брехні. Так чому ж він усе-таки збрехав? Дійсно, вони з Беате збиралися зустрітись із чоловіком Стіне Гретте. Але чому він не розповів, що після цього домовився про зустріч із Анною? Давня пасія — що ж тут такого? Бурхливий короткий роман, після якого, певна річ, у душі лишився слід, одначе аж ніяк не рана. Вони просто побалакають, вип’ють по чашечці кави, розкажуть одне одному, як вони «жили-після-того-як». На тому й розійдуться.

Харрі знову натиснув на кнопку автовідповідача, щоб дослухати повідомлення до кінця. Передпокій знову наповнився голосом Анни: «…чекаю нашої зустрічі сьогодні ввечері в «М». Так, до речі, два невеликих прохання. Чи не міг би ти дорогою зазирнути до майстерні «Замки» на Вібес-гате й забрати ключі, які я там замовила? Вони працюють до сьомої, і я попередила, щоб готове замовлення віддали тобі. Іще — зроби ласку, одягни ті джинси, які мені завжди так подобались!»

Низький, ледь хрипкуватий сміх. Здавалося, вся кімната вібрує в такт йому. Без сумніву, вона все та ж.

5

Немезида

Струмені дощу миготливими нитками розтинали жовтневі сутінки, спалахуючи у світлі лампочки, що освітлювала керамічну табличку, на якій значилося, що тут мешкає Еспен, Стіне і Тронн Гретте. Під «тут» слід було розуміти жовтий рядний дім1 у районі Дісенгренди. Натиснувши на кнопку дзвінка, Харрі подивився на всі боки. Дісенгренда являла собою чотири довгі рядні будинки, а навколо тяглися просторі незабудовані земельні ділянки, також обрамлені типовими блочними будинками. На погляд Харрі, все це нагадувало кругову оборону, зайняту першими американськими поселенцями для відбивання атак войовничих індіанців. Загалом-то так воно й було. Рядні будинки тут вибудували в шістдесяті роки спеціально для представників середнього класу, що бурхливо зростав. Робітники — корінне населення блочних будинків, яке стрімко скорочувалося, на Дісен-веєн і Травервеєн — уже тоді вбачали в них нових господарів життя, нових державців майбутньої країни.

— Не схоже, щоб він був удома, — сказав Харрі й ще раз подзвонив у двері. — Як, на твою думку, він добре зрозумів, що ми прийдемо до нього у другій половині дня?

-Ні.

1 Одноквартирний дім, який становить частину суцільного ряду будинків, які мають спільний дах і спільні бокові стіни.

— Ні?! — Харрі обернувся й подивився на Беате Льонн. Сховавшись під парасолькою, дівчина дрижала від холоду. На ній була спідниця й туфлі на високих каблуках. Ще коли Беате підхопила його біля «Шрьодера», йому відразу спало на думку, що одягнена вона скоріше як на вечірку — зовсім не для допиту.

— Гретте двічі підтвердив домовленість, коли я телефонувала йому, — сказала вона. — Але при цьому в мене склалося враження, що він трохи того… сам не свій.

Харрі перегнувся через перила ґанку і притиснувся носом до кухонного віконця. Всередині було темно; єдине, що йому вдалося розгледіти, — білий настінний календар із логотипом «Нордеа».

— Гаразд, їдьмо назад, — сказав він.

Цієї миті з шумом розчинилося кухонне вікно в сусідів.

— Ви, часом, не Тронна шукаєте?

Слова ці було мовлено з типовим берґенським акцентом: «р» таке розкотисте, що здавалося, середніх розмірів потяг зіходить з рейок. Повернувшись, Харрі побачив смагляве зморшкувате обличчя літньої жінки, яка намагалась одночасно і посміхнутись, і зберегти серйозний, навіть скорботний вираз.

— Точно, — підтвердив Харрі.

— Родичі?

— Поліція.

— Зрозуміло, — кивнула літня дама, і скорботна міна зникла. — Я ж бо думала, ви прийшли висловити співчуття. Він на тенісному корті, бідолаха.

— На тенісному корті?

— Отам, за парканом палісадника, — показала сусідка. — Він там із четвертої години.

— Але ж уже зовсім темно, — сказала Беате. — І дощ іде.

Дама знизала плечима:

— Видно, так він переживає. — Вона так налягала на своє тріскотливе «р», що Харрі згадалося дитинство, що минуло в Уппсалі[5]: так само тріскотіли, вдаряючись об спиці, клапті жорсткого картону, які вони спеціально закріплювали на втулках своїх велосипедів.

— Наскільки я розумію, ти