Той, хто вбиває - Кріс Тведт

— Про Юсефа? Прекрасно...

Але мене неприємно штрикнуло від того, що вона згадала про нього саме тепер.

— Я вже дуже давно не мала серйозних публікацій. Останніми роками мені здавалося, ніби я пишу суцільну дурню. Мода, тренди, плітки — ото й усе. Але історія Юсефа Мардала — це справжня історія. Це — важлива історія. Лиш би за неї порядно заплатили...

— А можуть заплатити непорядно?

Геллє повела плечем.

— Неспівмірно з затраченим часом. Ти ж сам знаєш, скільки я напрацювалася з тим матеріалом. А навколо надто багато безробітних журналістів, які б’ються за ті ж крихти, що й я. Це — ринок. Та мені таки заплатять, добряче заплатять! Ось побачиш!

— Можна мені прочитати?

Геллє спершу трохи розгубилася.

— Хочеш? Чом би й ні! Почекай, принесу свій ноут...

Доки я читав, Геллє милася в душі. Стаття була довга і ґрунтовна. Я багато чого не знав про Юсефа. Про те, скажімо, що був одружений з подружкою юності, чи про те, що замолоду знався з середовищем сатаністів, які дуже активізувалися у Бергені на початку дев’яностих, доки не дійшло до вбивств та підпалів церков. Сам він називав свою належність до сатаністів юнацьким бунтом. «Я уже не вірю ні в Бога, ні в Сатану, — процитувала його Геллє. — Як на мене, треба вибирати або обох, або нікого».

Мені важко визначити, була це банальність чи оригінальність думки. Більше враження справила інша цитата.

«Тюрма врятувала мене. У моєму житті завжди переважали хаос і стрімкі переміни, а тюрма змусила мене прислухатися. У тиші й самотності камери я почув віщий голос. Інші йдуть у монастир, щоб почути Бога. Я ж пішов до в’язниці... І хоч Бога не почув, зате почув самого себе. Може, це, зрештою, те саме».

Я й сам одного разу сидів у тюрмі. Хай лише кілька тижнів, але ніколи не забуду тих відчуттів. Певний лише одного: ніколи не чув там ані голосу Бога, ані свого внутрішнього, лише заціпенілу тишу.

— Що скажеш?

Геллє вийшла з душу голою, лише пов’язала рушником мокру голову. Шкіра ще була брунатною після літа, тільки маленькі груди й поголене лоно вирізнялися на тлі засмаги. Щоразу, як я бачив її такою, мене вражало її майже хлопчаче струнке й туге тіло.

— Добра стаття, — сказав я. — І неймовірна історія. Її неодмінно надрукують.

— Але...?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, щось таке було в твоєму голосі.

— Тобі здалося, — заперечив я. — Хіба... ні, зі статтею усе гаразд, направду. Гарно написана, гарно скомпонована, цікава... Справа в самому Юсефові.

— А що з ним не так?

— Ти ж ним захоплюєшся? Хіба ні?

— Захоплююся? Не знаю, чи вжила б саме це слово. Він талановитий, харизматичний. Цікава особистість. Чому тобі так здалося?

— Ти його ніби ідеалізуєш, навіть трохи романтизуєш. Немовби його талант є природною силою, яка нівелює усі обмеження.

— Ну, так воно і є. Тому ця історія така незвичайна...

Я бачив, Геллє образилася, і вже каявся, що взагалі рота розтулив. Але щось у її поведінці мене роздратувало. У статті злочин, який скоїв Юсеф, був частиною фабули, міфу, Але я трохи таки знався на правовій системі. Для того, щоб відсидіти два роки і шість місяців за насильство, мають бути дуже серйозні підстави. У минулому Юсефа Мардала мали бути жертви, а про них у статті згадано лише мимохідь.

— Пусте! — сказав я. — Мабуть, лише я недолюблюю Юсефа.

— Недолюблюєш? — перепитала Геллє так здивовано, аж забула про свою образу. — Чому?

— Ну, важко сказати... Просто недолюблюю і крапка.

Насправді, я добре знав, чому. З голови не йшла сцена біля бару, свідком якої я став. Я бачив, що він зробив, бачив його жорстокість. Голос, погляд, поведінка — усе. Юсефові Мардалу подобалося завдавати фізичного болю.

Геллє засміялася, і то був нещирий сміх.

— Може, ти ревнуєш?

— Ревную?

— Так! Він розкішний мужчина.

Це не була сварка, однак щось дуже близьке до неї. Що ж, усі закохані час до часу сваряться, подумав я, лежачи в темряві й прислухаючись до ледь чутного, рівного дихання Геллє.

Розділ 8

У неділю увечері я полетів до Ставанґера. З собою мав повну валізу документів і кілька чистих білих сорочок. Попереду чекали п’ять днів у суді й п’ять самотніх ночей у готельному номері в місті, де я ніколи не почувався затишно. Колись давно, ще молодим парубійком, я був у Ставанґері проїздом. Чекаючи потяга, який мав повезти мене далі на південь, я вирішив пройтися навколо міського озера Браяватнет. Зненацька на мене налетів якийсь молодик і без попередження зацідив кулаком межи очі. Можливо, нехіть до Ставанґера пов’язана з тим випадком.

На летовищі Сула я купив журнал зі статтею Геллє, розгорнув в автобусі, їдучи до міста. Чорно-біле фото Юсефа Мардала займало цілу сторінку, гра світла й тіні гостро підкреслювала риси його обличчя. Збоку — крихітний портрет Геллє. Вона усміхалася широкою, білозубою усмішкою. Мене немов щось кольнуло. Я не розмовляв з нею кілька днів. Геллє була зайнята своїми справами. Довелося присвятити вихідні підготовці до процесу. Мені страшенно її бракувало.

Я вийняв мобільний і послав їй есемеску.

«Купив журнал. Гарне твоє фото! Уже затужив за тобою».

Готельний номер був облаштований з разючим несмаком: брудно-коричнюваті стіни, побічниці ліжка обтягнуті якимось фіолетовим пластиком, і то таким куцим, що ледь налазив. Єдине, що примирювало мене з обставинами, панорама гавані. Але недільного вечора гавань була такою ж пустельною і безлюдною, як і решта міста.

Я повечеряв у готельному ресторані й повернувся в номер. Геллє на моє повідомлення не відповіла. Я зателефонував, але вона не підняла слухавки. Певно, була чимось заклопотана.

Я ліг у ліжко, але заснути не міг.

За три чверті години я таки встав і порушив своє ж правило — узяв з міні-бару пів пляшки червоного вина. Світла не вмикав, сів перед вікном, попиваючи з келиха вино. Вуличні ліхтарі невтомно мерехтіли на темній, неспокійній воді в гавані. Якийсь п’яниця брів, хитаючись, повз причали, від ліхтаря до ліхтаря, — полярник на материковій кризі, а може, астронавт у невагомості Всесвіту.

Як же хотілося бути зараз деінде. Готельний номер у чужому місті буває іноді найсамотнішим місцем на землі. Мені раптом спало