Той, хто вбиває - Кріс Тведт

— Залишишся на вихідні? — запитав я.

Вона не відразу відповіла, глянула поглядом, якого я не зумів витлумачити.

— Хочеш, щоб я залишилася?

— Ніби так... Хочу.

— Ти небагато про мене знаєш, Мікаелю. По суті, нічого не знаєш.

— Ми ніколи не знаємо всього про інших людей і все ж потребуємо їх.

Геллє промовчала.

— Пригадуєш часи, коли ми були разом, колись? — запитала вона за якийсь час. — Я була шалено в тебе закохана й вірила, що це взаємно. А потім, одного вечора, випадково побачила тебе в місті. Ти сидів, обіймаючи іншу жінку...

Я занімів.

— Невже таке було? І тому ти пішла від мене? Чому ж нічого не сказала?

Геллє стенула плечима.

— Не знаю... Здалося, ніби тебе влаштовували поодинокі побачення, іноді секс, коли припече... Я ж хотіла більшого. Потім зустріла Кнута... Ніколи не мала сумнівів, чого хоче він.

— Цього разу все буде інакше. Обіцяю! Я став інакшим...

Розділ 6

Барбара Бломберґ сиділа, стуливши докупи ноги й склавши руки на колінах. За великими окулярами поблискували сірі очі. Саме такою я запам’ятав її після презентації книжки Юсефа Мардала.

— Дякую, що погодилися мене прийняти, — сказала вона. — Ви ж дуже зайнята людина.

— Пусте! То я вдячний за неймовірно приємний і цікавий вечір!

— Рада, що вам сподобалося. Я веду курси творчого письма в тюрмі вже багато років. Ставлю собі за мету допомогти учасникам розкрити свій прихований потенціал, пізнати себе, але ніяк не зробити з них письменників. І все ж... Юсеф Мардал неординарна людина. Для мене було величезною втіхою відкрити в ньому талант, Я щаслива, що він дозволив мені його ушляхетнити.

— Розумію... Він дуже своєрідна особистість, — погодився я. — То чим можу допомогти, Барбаро? Ішлося про заповіт, чи не так?

Вона кивнула.

— Так, нічого особливого, гадаю, але хотіла б мати певність, що все буде зроблено добре.

— Звичайно. Ви маєте дітей?

— Ні, на жаль... Я не можу мати дітей. Може, це й на краще. Мені простіше самій, не знаю, чи була б доброю матір’ю.

Її пальці зраджували хвилювання, то спліталися, то розпліталися. Я звернув увагу, які вони незвично довгі.

— Прямі спадкоємці? — я розгорнув нотатника і почав записувати. — Ви одружена? Маєте співмешканця?

Барбара похитала головою.

— Ні те, ні те.

— О, то ви вільна птаха, — бовкнув я.

— Звучить начеб спокусливо, але зі свого досвіду знаю, що лише сімейні люди вважають самотність свободою.

— Я мав на увазі спадкове право.

Барбара засміялася.

— Знаю, Мікаелю! То був жарт... Вибачте, надалі буду серйознішою.

Я усміхнувся, але почувався трохи по-дурному.

— Були якісь попередні заповіти?

— Ні. Мої батьки давно померли, а кілька років тому померла й сестра.

— Інші брати-сестри?

— Нас було тільки двоє. Наскільки я розумію, сестрин син, тобто мій племінник, успадкує усе, якщо я не складу заповіту.

— Це правда. А ви не хочете, щоб так сталося?

— Дуже не хотіла б... Він має... серйозні проблеми, — вона змахнула рукою, немов захищаючись. — Я багато років намагалася йому допомогти. Оплачувала лікування в усіх можливих клініках. Піклувалася про нього. Бо пообіцяла сестрі перед смертю подбати про її сина. Останнім часом дуже боюся, що такі великі гроші стануть для нього прокляттям, а не благом. Я не маю права допустити, щоб він успадкував мої гроші. Не знаю, що пішло не так. Він був неймовірно милою дитиною... Не маю сили про це говорити.

— То й не мусите, — заспокоїв я Барбару. — Вам вирішувати, отримає він щось після вашої смерті чи ні. Щоб позбавити хлопця спадку, особливих підстав і пояснень не треба. Ви взяли з собою якісь майнові папери?

Барбара глибоко пірнула рукою у надра своєї торбинки, вийняла пластикову теку й простягнула мені. Я швидко погортав документи.

— Чудово... Хоча не конче було брати з собою геть усе.

— Я не знала, що саме вам згодиться, — сказала Барбара. — Думала, ліпше взяти забагато, ніж замало.

За двадцять хвилин ми розібралися з усіма питаннями.

— Я зателефоную, коли матиму чорновий варіант, — сказав я. — Це не займе багато часу.

Барбара підвелася. Висока, трохи цибата й незграбна жінка, заповнила собою мій крихітний кабінетик, і він ніби став ще менший. Усе в ній було занадто великим і незугарним. Лише рот не вписувався у портрет, був чуттєвим і звабним.

Я теж підвівся, подав їй пальто. Вона поправила рукави, обернулася до мене. Сірі очі здавалися дуже великими за скельцями окулярів.

— У вас з Геллє... усе серйозно? — запитала раптом вона.

Я мить повагався, перш ніж відповісти.

— А вона щось казала?

— Ні... Просто запитую... Мені подумалося... ми майже не бачимося останнім часом. Зазвичай зустрічаємося по кілька разів на тиждень, а в ті дні, коли не бачимось, висимо на телефоні. Однак за останні кілька тижнів вона навіть слухавки не завжди бере, — уста їй дивно заламалися. — От я й подумала, що, можливо, це через вас...

Барбара пішла, а я ще якийсь час дивився їй услід. Вона нагадувала мені чаплю. Висока, струнка, сіра, трохи навіть боязка і водночас розкішна.

Розділ 7

Минуло кілька тижнів, і я несподівано для себе завважив, що тротуари встелило килимом слизького жовтого листя. Прийшла осінь, а я, запаморочений Геллє, цього навіть не помітив. Наше життя увійшло в спільну колію: ми зустрічалися ледь не щодня, мандрували навколишніми горами, готували вечері вдвох. У ті дні, коли не бачилися, я здебільшого перебував в стані апатії — тужив за нею.

Ми завжди приходили до мене. До неї — ніколи. Коли я запитував про причину, вона здвигала плечима й казала, що не має жодного бажання лягати зі мною у ліжко, яке довгі роки ділила з Кнутом.

— Ні доброго життя, ані доброго сексу, — пояснила Геллє.

Вона лежала на животі, гола, відвернувши від мене голову; волосся хмаринкою розсипалося на подушці. Вона гарно пахла — сумішшю шампуню і свіжим потом. Я поцілував її у шию.

— А у нас добрий секс? — запитав я.

— Ммм, — промуркотіла Геллє. — Несамовито розкішний!

І я їй вірив.

Вона обернулася, потягнулася, мов кицька, й сіла на ліжку.