Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук
Справді, де ж та Зоня? Настрій у Сороки відразу поліпшився, пан курінний розпростував груди й, здалося, став навіть вищий.
Сотник Муха відкликав Юрка до обори. Уважно огледівся. Та нікого поблизу не було, тільки дві вже видоєні корови ліниво жували накошену свіжу траву. «Муха притягнув до себе Юрка, дихнув самогонним перегаром так, що юнака аж занудило, запитав:
– Ти про гріпс казав комусь?
– Що ви, друже сотнику, це ж зрозуміло – таємниця.
– А якщо зрозуміло, мовчи. Нікому ні слова.
– Мусимо ж узяти десятьох.
– Моя справа.
– Так, ваша, – безжурно погодився Юрко.
– І от що, Гімназисте, – сотник знову дихнув на нього перегаром, – щоб твоя Катря…
Юрко перебив його рішуче:
– Мушу попрощатися.
– Скажеш, що йдеш до Рівного.
– Чого?
– Ніхто не мусить знати про Квасів. Юрко стенув плечима, але погодився:
– Слухаюсь.
– І взагалі менше язиком мели. Юрко зиркнув на сотника знущально.
– Гарно підвішений язик, друже сотнику, – запитав дошкульно, – знаєте, про що свідчить?
– Ну?
– Про світлу голову.
– Це в тебе світла голова?
– Може, ви змогли б розшифрувати гріпс?
– Теж мені розумник, розбалакався… – розсердився Муха, але махнув рукою і пішов з обори: з цим Гімназистом краще не зв'язуватися, всіх перебалакає.
Юрко перестрибнув через жердину й подався за хутір до стожарні. Свіже сіно сюди ще не звезли, стояла порожня і видавалася старою і зовсім забутою, легкий вітерець свистів у дірках, і погано прибита дошка весь час неголосно грюкала. Стожарня чомусь навіяла Юркові сум, може, тому, що доведеться прощатися з Катрусею – до вечора, правда, ще далеко, аж півдня, ціла вічність, коли поруч кохана дівчина. Та й у Квасові він, либонь, не затримається: якийсь тиждень – і знову сюди, на лісовий хутір, навколо якого так багато великих, вкритих веретою квітів, галявин.
Одразу за стожарнею тихо лебеніла вода. Юрко стрибнув стругу, мало не замочивши ноги, свиснув дроздом і одразу почув свист у відповідь.
Роззирнувся, та нікого не побачив, – подумав, що це справжній дрозд передразнює його, посвистів ще, але тепер дрозд мовчав, тільки якась птаха закугикала вдалині.
І раптом зозуля: «ку-ку…»
Гарно, коли серед вічного лісу кує зозуля – є в її одноманітному куванні неповторна мелодія, вчувається і сум, і радість від того, що є ліс, трави й сонце, що можна вільно літати в прозорому повітрі…
«Ку-ку..»
У такі хвилини можна обійняти весь світ.
Десь зовсім близько засвистів дрозд, і Юрко щасливо опустився на траву. Так подавала голос лише Катря – он вона, стоїть між березами, сама як берізка, висока й струнка, сміється, свистить дроздом, і цей свист разом з зозулиним куванням летить поміж берез і лип, поміж могутніх дубів – чудова й дивовижна лісова музика.
Хлопець простягнувся на траві горілиць, чекаючи, бачив тільки сине небо з рідкими хмаринами, й рожевий дзвіночок хилитався на його тлі. Нараз видалося, що він справді задзвонить, Юрко прислухався і, здається, почув дзвін – не грубе церковне бамкання, а мелодійний срібний квітковий передзвін, який лунає тільки на лісовій галявині в ясну погоду, – цей дзвін може почути лише справді щаслива людина.
А в тому, що він найщасливіший у світі, Юрко не сумнівався ні на мить.
Бо Катря вже біжить до нього, він чує її легкі кроки і, навіть заплющивши очі, бачить, як червона заплітка теліпається в косі.
Катря простягнулася поруч, дихнула Юркові у вухо, засміялася дзвінко й голосно, та хлопець застережливо підвів руку.
– Чуєш?.. – запитав пошепки. Дівчина прислухалась.
– Зозуля?
– Дзвіночок… – Юрко торкнувся квітки, й вона задзвонила нараз урочисто, цього дзвону Катря не могла не почути, дівчина одразу збагнула це й лише поклала на знак згоди долоню на його щоку, дивна згода закоханих, коли зрозуміло все на світі.
– А ти засмучений, – нараз мовила Катря і запитально подивилася Юркові у вічі.
– Ні, мені гарно.
– Ти про що думаєш?
– Про тебе.
– І я про тебе. Чого Сорока кликав?
– Справи…
– Ну, не крийся!
– Завтра вранці йдемо…
– Куди?
– Далеко.
– Не смій! – вигукнула. – Нікуди не підеш!
– Не можна.
– А я не хочу.
– І я не хочу.
– От і гаразд. – Катря сіла й запитала вже зовсім розважливо: – Хто тебе в Сороки тримає?
– Я сам.
– Авжеж, сам. Он люди хліб збирають, а ви з автоматами бавитесь.
– Не кажи так, ми ж за діло.
– Всі кажуть: за діло. А діло – це робота. Німців поперли, яка армія пройшла, сиди та роби діло, а ви й досі по лісах вештаєтесь…
– Так за свободу ж… – Юрко подивився на Катрине розпашіле від збудження обличчя, побачив зовсім-зовсім близько сині, синіші за небо очі й додав невпевнено: – За народ ми…
– А батько в Підгайцях днями школу відкривають, – наче між іншим мовила Катря, але Юрко зрозумів увесь глибокий підтекст її слів.
– Щоб учити дітей більшовицької науки, – заперечив.
– За німців зовсім нічого не вчили. Твою гімназію коли закрили?
– У сорок першому.
– От бачиш. А ти в університет хотів. У Львові університет скоро відкриють.
– Може, й відкриють, – погодився Юрко, але удав, що це йому байдуже: навіть заплющив очі й почав обкушувати якусь гірку стеблину.
– А я поїду до Ковеля.
– Ти? – не повірив Юрко. – Коли?
– Днями.
– Звар'ювала?
– Як бачиш… – дівчина засміялася безжурно, але ж якась силуваність відчувалася в її сміху.
– Що там робитимеш?
– До тітки.
– Ти ж не збиралася…
– А ми з мамою вчора вирішили.
– А я?
– Захочеш, приїдеш.
– Чого ти не бачила в Ковелі? – Юрко швидко підвівся, сів, поклавши Катрі руки на плечі й зазираючи у вічі. – Чого?
– Піду в школу.
– А в Підгайцях?
– Тут тільки сім класів, а я у восьмий.
– Так з тебе ж сміятимуться: сімнадцять років – у восьмий…
– Най сміються, все одно вчитимусь. А потім Львова…
– Катрунцю, – нараз мовив Юрко жалібно, хочеш кинути мене?
– Ні.
– То що ж?
– Давай разом.
– Не можу, – похитав головою, – маю обов'язок.
– Поїдемо до Львова, там в університет вступиш.
– Хто мене візьме?
– Тато казали: хто з бандер добровільно здається, більшовики прощають.
– Так я й повірив…
– У Підгайцях на сільраді відозва…
– На сільраді? – подивувався Юрко. – Сорока їм пропише відозву!
– Червоні німців доб'ють і за вас візьмуться.
Юрко безвільно махнув рукою. Чесно кажучи, він думав так само, але що вчиниш? Піти від Сороки лячно, есбісти лютують,
