Українська література » » Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук

Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук

---
Читаємо онлайн Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук
така вже в них професія – виловлювати німецьких шпигунів.

Може, це й позначилося на характері Толкунова?

Либонь, ні, он Непийпиво три роки в контррозвідці, дві зірочки на погони заробив, на його рахунку півтора десятка диверсантів, а такий веселий, що позаздрити хочеться: з широкого, вкритого ластовинням обличчя доброзичлива усмішка, здається, і не сходить.

– Розійдемося, – погодився Бобрьонок і поклав парашутний клапоть до сумки. Притупнув правою ногою, перевіряючи, чи добре накрутив онучу, лишився задоволений і дістав карту. – Ти візьмеш цей квадрат, – окреслив і показав Толкунову, – рухатимемося в напрямку Жашковичів, зустрічаємося, якщо, звичайно, нічого не станеться, об одинадцятій на дорозі – третій кілометр від Жашковичів.

Толкунов вислухав наказ, повернувся і пішов, нічого не сказавши. Але майор не виказав свого незадоволення, головне, що капітан зрозумів завдання, а в тому, що він виконає його найретельніше, в Бобрьонка не було жодного сумніву.

Майор стояв і дивився вслід Толкунову. У поношеній, вицвілій від сонця й поту гімнастерці, збитих ялових чоботах той нагадував піхотного капітана, який не виходив із своїм батальйоном місяць чи два з безперервних затяжних боїв.

І йшов Толкунов втомлено, засунувши пальці за пас, справді гарний, майже новий широкий офіцерський пас: виміняв його недавно разом з портупеєю в якогось інтенданта. Кобури, правда, Толкунов не поміняв. Почепив на новий пас стару й подряпану із звичайним офіцерським ТТ. Більшість розшукувачів віддавала перевагу парабелумам та наганам, але Толкунов не розлучався з ТТ. З ніш він прийшов до Смершу – звичайний піхотний лейтенант, командир взводу, якого примітив полковник Карий, а Карий рідко коли помиляється: полковник відомий, мабуть, не лише на їхньому фронті, ас контррозвідки, і ніхто по знає, скількох гітлерівських шпигунів він знешкодив.

І що побачив Карий у похмурому взводному? І чого саме на Толкунову зупинилося його око? Але ж шляхи полковника, як і господні, несновідимі. «Приглянувся…» – лише відповідав. А чому приглянувся?

Зрештою, в кожного є свої секрети; і сам іноді не знаєш, чому вчиняєш так, а не інакше.

Бобрьонок ще раз зиркнув услід Толкунову й подумав, що, можливо, помінявся б з ним зброєю, хоч і мав справді гарного парабелума. Толкунов із свого ТТ за десять-п'ятнадцять метрів пробиває підкинуту консервну бляшанку, пробиває щоразу, не влучить, може, один раз із сотні, але ж який дурень сто разів підряд кидатиме бляшанку?

Бобрьонок також не пас задніх у стрільбі, проте зрівнятися з Толкуновим не міг. В глибині душі визнавав, що, певно, в капітана око зіркіше й рука твердіша, але в колі товаришів казав, що Толкунову просто пофортунило з пістолетом.

Капітанова постать уже зникла в кущах, і Бобрьонок повільно рушив в обхід галявини. Навряд чи в ній закопано парашут; траву й квіти ніде не прим'ято, майор неодмінно побачив би людські сліди, – та й чого диверсантові виходити на відкрите місце? Мусив триматися гущавини. Обігнувши шипшинові кущі, Бобрьонок вийшов на край невеличкої улоговини. Дно вкрите густими заростями папорті, на піщаних схилах чагарники, непогане місце для райника. Майор рушив дном байраку, однак так і не побачив жодних слідів і, лише вибираючись з нього, зачепився оком за щось білувате.

Бобрьонок зупинився: невже ще один парашутний клапоть?

Майор підібрався до нього згори, щоб нічого не витолочити. На траві лежав шмат бинта, звичайна, трохи бруднувата марля, і кров'яні плями проступали на ній.

Опустившись на коліна, Бобрьонок мало не обнюхав траву навколо. Чоловік, який користувався бинтом, знайшов зручне місце. Трава низька, наче скошена, на такій сидітимеш, не залишивши слідів.

Чоловік примостився на невеличкому горбочку, опустивши ноги. Так і є, лишилися навіть сліди від закаблуків. І поранений… Майор понюхав бинт: ще не вивітрився різкий запах йоду.

Бобрьонок заховав бинт до сумки. Тепер мусив знайти сліди людини, котра влаштувалася на краю байраку.

Майор зробив одне широке коло й нічого не примітив. Друге, третє… Нарешті його наполегливість дала наслідки: слід чітко проглядав у низині, порослій мохом, – вологий грунт осів під кроками людини, взутої в чоботи, це майор знав тепер абсолютно точно, йшла людина у важких чоботях. Йшла з лісу до дороги, бо метрів за триста тягнувся путівець до великого села Жашковичі. А з Жашковичів рукою подати до шосе на Маневичі.

Раптом Бобрьонок аж свиснув од несподіванки і опустився коліньми просто на вологий мох, забувши, що може забруднити майже зовсім нове галіфе.

Правий слід відбився чіткіше, був глибший за лівий мало не на сантиметр, а це означало: людина, що вийшла з лісу на Жашківський путівець, накульгує.

Отже, чоловік ставав на ліву ногу обережно, переносячи всю вагу тіла на праву. А з цього випливало…

Майор відчув, як запашіли в нього щоки. Так, з цього випливало, що людина поранила або вивихнула ліву ногу: невдало спустилася, парашут запутався в дубовому гілляччі, мусила обрізати стропи й впала.

Могло ж таке статися? Звичайно, могло.

Отже, треба шукати людину, що накульгує на ліву ногу, а це значно спрощує їхнє завдання.

До одинадцятої лишалася ще майже година, Бобрьонок дійшов до путівця і, визначивши, що чоловік, котрий накульгував, попрямував до Жашковичів, повернув назад. Напевно, диверсант ще до виходу на путівець заховав парашут і, може, пощастить знайти його.

Цілу годину майор нишпорив по кущах, обстежуючи найпотаємніші лісові куточки, однак сьогодні фортуна вже, невно, відвернулася від нього.

Бобрьонок запізнився до умовленого місця на п'ять хвилин, Толкунов уже чекав – сидів на краю дороги й дивився осудливо: звик до точності й навіть п'ятихвилинне запізнення вважав нехлюйством.

Не звернувши уваги на докірливий погляд Толкунова, Бобрьонок запитав:

– Ну що?

– Нічого, – похмуро відповів капітан. – Я обшукав всі байраки, всі гущавини, – вдарив ребром долоні по коліну, – й нічого. Закляття якесь!

Майор примостився поруч, дістав із сумки бинт. Ще раз цонюхав його й передав Толкунову.

– Де? – одразу збагнув той.

– Метрів за триста від дуба. Перев'язував ногу.

– Чому саме ногу?

Бобрьонок розповів про свої спостереження, і обличчя в капітана посвітлішало.

– До Жашковичів? – запитав.

– Куди ж іще?

– Треба попитати в людей, можливо, хтось бачив кульгавого. – Толкунов підвівся легко, немов відпочивав не кілька хвилин, а принаймні годину.

Майор витримав паузу, потягнувся, лише потому обтрусив пісок з галіфе, й вони рушили до села.

Бобрьонок уважно вдивлявся в путівець, намагаючись побачити знайомі сліди, але так і не знайшов. Лише недавно до Жашковичів проїхали вози з сіном, ошмаття його лежали край путівця – можливо, хтось підвіз кульгавого, треба дізнатися в селі…

Майор поділився своїми

Відгуки про книгу Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: