Острів Білої Сови - Марина Гриміч
— Невже ви досі нічого не лишали їй?
— Ні… Тобто… Навмисне — ні… Але ненавмисне… я завжди лишаю коржики і хліб на столику біля лавочки… Я думала… Я, власне, не задумувалася, чому я так роблю… Просто так… Для пташок, чи що… Чи для ангелів… Чи, як казала моя прабабця… для померлих душ… Я час від часу, дивлячись звідси на океан, особливо в штормову погоду, не раз думала, що тут, біля нашого дому, напевно, літає багато душ… Душ тих рибалок, які не повернулися з моря… Але це було інстинктивно, ненавмисно…
— Виходить, ви залишали коржики для Білої Сови… Отже, ви робили все правильно, — заспокоїла її Мегі.
Софія подумала: «Слава Богу, що мене прабабця колись учила залишати їжу на ніч померлим душам… А якщо б я цього не робила… Я навіть не хочу думати про те, що було б, якби Біла Сова на мене розгнівалася… Стоп! Що я кажу?! Я починаю вірити в усю цю місцеву маячню! Рятуйте!».
Тим часом Мегі перебрала на себе не лише чищення риби, а й її приготування. Дуже скоро на столі стояла миска, повна апетитної ароматної, рум’яної, з хрусткою шкірочкою місцевої тріски зі шкварками сала. Софія виросла в країні, де морська риба продавалася тільки замороженою. Коли її розморозиш, вона тхне несвіжим риб’ячим жиром. Слово «тріска» асоціювалося зі словом «дешева». Виявляється, тріска — елітарна риба. Власне, саме заради неї кілька століть тому ірландці перетнули океан, аби оселитися в цьому суворому ландшафті.
Поки дві жінки з апетитом їли, вони розговорилися, Софія дізналася, що Мегі вже сімнадцять років, і дозволила їй називати себе на «ти». Після того вони знову вийшли на вулицю і посідали на лавочці на сонечку. І тут Мегі розповіла Софії свою історію.
Історія Мегі
…Ти ж бачиш, на цьому острові ситуація з женихами непроста. Коли в тебе починають рости цицьки і ти думаєш, що добре було б завести собі бойфренда, то завжди з’являється страх, бо невідомо, чи твій бойфренд насправді не є твоїм братом… Тому тут дівчата не дуже заглядаються на місцевих хлопців, більше звертають увагу на приїжджих туристів. А раніше, коли туристів не було, кожна дівчина мріяла про те, що одного дня до нашої бухти причалить чужоземний корабель, який заблукав в Атлантичному океані, звідтіля вийде молодий принц і забере її (саме її) звідси в теплу екзотичну країну. Але тим часом до бухти причалювали лише просмерділі рибою гнилі тарандайки, а чужоземний корабель ніяк не з’являвся, і все кінчалося тим, що батьки дівчини просили отця Боніфація скласти список женихів. Він складав, і тоді ця дівчина виходила заміж за тупого мужлана з риб’ячими очима тільки тому, що він не був її братом. Тепер ти розумієш, що народити дитину від Брендана було не такою вже й трагедією. Бо після того ти могла жити навіть зі своїм троюрідним братом, адже після Брендана ти, начебто, «зіпсута»… Ні, я неправильно висловилася, ти не зовсім «зіпсута», як коли б, скажімо, ти нагуляла дитя з бойфрендом… З Бренданом ти тільки «підіпсута», бо не маєш за собою вини. Це ж Бренданова робота.
У мене все було інакше. Я закохалася в Еріка. Не те, що він якийсь супермен, але він мене приваблював. Роботящий і непитущий, і човен у нього чистий і завжди відремонтований, і сітки в нього ніколи не бувають дірявими чи кинутими абияк на купу, а складені акуратно, і сам він нічого: високий, міцний… Як на зло, він таки є моїм троюрідним чи чотириюрідним братом, і ясно, що за законом він мені ніколи не дістався б і зрештою одружився б із якоюсь прищавою Мері. Ну, а я з ним загуляла, і чхати мені було на те, що це гріх… Думаю, ми б таки втекли з цього дебільного острова…
Але тут цей придурок Брендан на мою голову!
Знаєш, я думаю, він собі приглядає пару ще тоді, як ми всі ходимо мало не без трусів. Кажуть, що Бренданові «нівєсти» (так нас усіх називають) бачать його поза церквою частіше, ніж інші. Можливо, ця прикмета й правильна. Але він мені явився лише раз.
Пам’ятаю, коли ми гуляли з дівчатами і хлопцями на шкільному подвір’ї, мені було тоді років із сім, ми грали в піжмурки, і я залізла до старого шкільного сарайчика. Сиджу я там, підглядаю в щілинку за дурепою Мері, яка не може додуматися, де хто сховався, а він мене цап за косу! і каже: а ти що тут робиш?
Як я перелякалася! Смикнулася і прожогом рвонула з сарайчика, навіть не оглядаючись. Дівчата й хлопці позбігалися: що таке? — питають. — Там Брендан! — кажу. Всі відразу повірили. Ніхто не пішов у сарайчик перевіряти. Бо нас змалку вчать: не можна тривожити Брендана.
З того часу мене дражнили: «Бренданова нівєста!». Мене то страшенно злило. Я кричала у відповідь: «Я краще повішуся, ніж буду Брендановою нівєстою!».
Більше він мені не являвся.
Але коли сталася та халепа з батьком… Може, ти чула, що його місяць не було, що човен його прибило до скелі… Ми вже його відспівали, як він явився… Він нічого не розказував удома, але мама якось сказала мені: мабуть, твій батько продав тебе Бренданові…
Я довго не хотіла вірити, бо я вже тоді крутила з Еріком…
