Острів Білої Сови - Марина Гриміч

— Та тут півмістечка — його робота.

— Так-таки півмістечка, — з недовірою в голосі промовила вона.

— Так-таки півмістечка, — підтвердив свої слова Джон Воскреслий.

Софія задумалася.

— Слухайте, Джоне, — тихенько спитала Софія, — а як він ЦЕ робить? Адже він привид!

— Ти мене питаєш? А я звідки знаю? Я з ним не спав! Ти краще бабів спитай!

«Логічно!» — подумала Софія.

Її розпирало від цікавості.

«Ну що ж, — думала вона. — Не треба сердитись на місцевих людей, а дивитися на це спокійно. Брендан — чудовий персонаж місцевого фольклору. Що я про нього знаю? Те, що він привид. «Працює» органістом у місцевій церкві. Кохається з жінками. І вони від того вагітніють і народжують дітей. Прикольно».

— Піду покурю, — сказав дядечко Джон. — Коли що, погукайте мене.

Софія кивнула на знак згоди.

Породілля почала кричати все частіше, а разом з тим почастішали Робертові команди і материні поради, Софія зрозуміла, що наближається розв’язка, і з полегшенням зітхнула.

Останній надривний крик, і… Почувся хрипкий голос немовляти.

— Вітаю з сином! — голос Роберта підбадьорив породіллю. А після того скомандував до її матері, — пелюшки!

Ана вискочила з-за фіранки і зняла з ґратки над плитою згорнену фланелеву пелюшку, яка грілася в очікуванні новонародженого.

— Докторе, купати будемо тепер?

— Лише обітремо теплою водою. Вода готова?

— Готова.

— Перекип’ячена чи лише нагріта?

— Перекип’ячена.

— Добре.

Софія незчулася, як серед хати опинився великий ослін, а на ньому — маленьке коритце, куди Ана влила води і додала якоїсь брунатної пахучої рідини, схожої на навар із ялівцевих гілочок.

Роберт акуратно тримав на одній руці новонароджене маля, а другою рукою обтирав його тільце марлевою пелюшкою, намоченою у ванночці.

Софія замилувалася цією сценою і уявила собі, як він купатиме їхню спільну дитину.

Вона побачила, як занепокоєно Ана роздивляється малюкове тільце, неначе шукаючи якісь ґанджі.

— Ну, що, є? — спитав Роберт. «Отже, він добре знав, чого шукала Ана», — подумала Софія.

— Нема. Ніде нема.

— Дивіться уважніше, десь має бути.

Ана уважно розглядала малюка, поки Роберт його обережно перевертав.

— Нема! — обурено вигукнула Ана.

Вона кинула пелюшку у воду і прожогом кинулася до доньки:

— Ах ти така-сяка! Ти, виявляється, нагуляла дитину, а все скинула на Брендана.

— Мамочко, це Брендан!

— Як Брендан, якщо ніде немає його знаку? Кажи: хто батько дитини?

— Мамочко, клянуся, це Брендан!

«Ага, — подумала Софія. — Отже, всі діти Брендана мають якийсь родимий знак».

Роберт тим часом ніжно обгорнув чисте дитя в суху пелюшку. Воно перестало плакати і невдовзі заснуло.

Тим часом перемовини між матір’ю і донькою перейшли на високі ноти.

Мати справді була розсерджена тим, що її донька осоромила їхню сім’ю, народивши байстря, неначе дитина від Брендана байстрям не була б.

У хату забіг Джон Воскреслий.

— Що тут діється? — спитав він Роберта.

Роберт лише здвигнув плечима: мовляв, це ваша сімейна справа, я не втручаюся.

— Пацан чи дівка? — показав головою на дитя новоспечений дідусь.

— Хлопчик, — сказав Роберт і поправив пелюшечку в дитяти на голові.

З-за фіранки, розпашіла і розпатлана, вискочила Ана.

Софії дуже захотілося підтримати юну породіллю, вона підійшла до Роберта, що тримав дитину, і висловила припущення:

— Послухайте, не треба сварити дівчинку, вона тепер і сама мама! Краще подумаймо, як знайти той знак. От що я думаю: у цієї дитинки стільки складочок, цілком можливо, що те, що ви шукаєте, сховане в якій-небудь із них.

Ана нахмурила брови, а тоді кинула Робертові:

— Ану, докторе, розгортайте дитя ще раз!

Процедура повторилася: Роберт обережно повертав маля, яке нещадно репетувало, а Ана стала розглядати його, тепер уже розправляючи його складочки. Нарешті під коліном вона щось набачила.

— Ану, докторе, подивіться, що воно таке?

Роберт нахилився.

— Щось таки є, це точно, але питання: що?

— Це може бути маленький трилисник? — схвильовано допитувалася Ана.

— Це може бути чим завгодно. Думаю, воно стане чіткішим пізніше, коли хлопчик трохи підросте.

Конфлікт було загладжено.

Софія благально подивилася на чоловіка і показала на годинник, мовляв, пора додому.

Ана зрозуміла натяк і махнула Джонові: збирайся, довези людей до пристані.

Роберт віддав дитину Ані:

— Я завтра навідаюся до вас після роботи, однак раптом щось термінове, дайте знати, я приїду раніше.

У понеділок, після нічної пригоди, Роберт дозволив собі поспати довше і пішов на роботу трохи пізніше, ніж звичайно. Софія поприбирала в хаті, поставила варитися обід, а сама вийшла до своєї лавочки.

Вона кинула погляд з висоти своєї скелі на острів.

«Який він чудний!» — подумала вона, і в її думках уже не було роздратування.

Вона заплющила очі, підставивши обличчя слабкому сонячному промінню, і розслабилася.

— Доброго дня, Софі!

Софія здригнулася.

Стежкою піднімалася Елен, місцева доброчинниця, добряче задихавшись.

Софія підскочила від несподіванки. Нечасто до них, на їхню скелю, видиралися відвідувачі, і то переважно, коли їм потрібен був лікар. А тут, здається, йшли саме до неї.

— Доброго дня, Елен. Як справи?

— Та так собі, Богу дякувати. Ось збираю гроші на Роуз-Мері.

— З нею щось трапилося? — стурбувалася Софія.

— Богу дякувати, ні. А хіба Ви не знаєте? Вона подалася на конкурс «Країна має таланти». Вся наша громада вирішила підтримати її, бо, як-не-як, вона може прославити наше містечко! Отож ми збираємо гроші, щоб оплатити їй подорож до міста на перший тур. Бог дасть, перейде на другий тур, а далі… Все в Божих руках…

— О, це дуже благородна ідея. Я думаю, ми з чоловіком обов’язково підтримаємо Роуз-Мері. Вона чудова, це поза сумнівом. Тільки, боюся, ви даремно так далеко йшли, бо в нашій родині рішення про гроші приймаються спільно… А чоловіка тепер нема вдома…

Софія відчула незручність, говорячи останню фразу. Що про неї подумають: яка з неї господиня, коли не розпоряджається грішми!

Однак Елен кивнула з розумінням:

— О так, це правильно. Я схвалюю. Ну, добре, я посиджу і піду, — сказала вона, а Софія відчула, що Елен прийшла сюди заради чогось іншого. Цікаво, заради чого?

Софія запропонувала Елен кави.

Та радо погодилася.

Під час кавування Елен розповідала про різні громадські справи, про те, що треба заасфальтувати дороги до всіх хатин, щоб не було так, як цієї ночі, коли пан доктор мусив у шторм їхати човном до Джона Воскреслого.

— До речі, — неначе між іншим спитала вона. — Як там усе було?

Судячи з того, як вона завмерла на цій фразі, Софія зрозуміла: ага, ось заради чого вона прийшла! Вона хоче свіжої плітки!

— Ну, що вам сказати, пологи були дуже швидкі…