Кінець Великого Юліуса - Тетяна Григорівна Ситіна

Більше я, товаришу Соловйов, нічого не пам'ятаю…

Зараз я закінчу… Нічого, я віддишусь, це в мене буває…

Ну ось, опам'яталась я вже у палаті… Довго хворіла. Одинадцять разів оперували. Все надіялись хоч би частково зір зберегти і трошки зберегти лице.

Одного разу хірург Андрій Севастянович, випивши, підсів до мене на ліжко, обняв і сказав: «Машо, Машо, вибач, нічого я тобі більше не можу зробити. Партач я, а не хірург!» І заплакав.

Коли поправилась трохи, мене повезли в Москву, а вже з Москви — в Одесу, до професора Філатова, все хотіли зір повернути. Вчитися я почала ще в Німеччині, на слух, за сьомий і восьмий. класи. Андрій Севастянович інколи. читав, іноді сестри, із хворих теж, хто був вільний, приходив і казав: «Давай, Машо, почитаю». У Москві склала іспити за десятирічку, вступила в заочний педагогічний інститут. І все було нічого. А от в Одесі стало погано на душі. Філатов подивився, каже: «Дівчино, не треба від людини чекати більше, ніж вона може! Я не святий дух. Поки що нічого зробити не можу…» Ось тоді я відчула, якою сильною була в мені надія видужати! Треба жити, перебудовуватись на становище справжньої сліпої, а у мене руки опустились. Лишився рік до закінчення інституту — я навчання покинула. І знаєте, товаришу Соловйов, страшне відчуття було, неначе я не тільки сліпа, але й глуха до того ж! Не чую людей, не можу звуків розрізнити, все зливається в гуркіт, усі машини летять на мене.

Почала вчитися вулиці переходити з паличкою — не виходить! Соромно, страшно просити, щоб перевели. Люди, життя — усе повз мене, мов річка, і я за течією вже не встигаю! Бачите, тут ще, звичайно, була причина: в дзеркало я дивитись не могла, але руками своє обличчя добре вивчила і розуміла, як то воно людям на мене дивитися.

Одного разу стою ось так на розі, мучусь і відчуваю: хтось узяв під руку і повів на другий бік вулиці… Я подякувала і знову зупинилась. Чую, та ж сама людина знову підходить і запитує: «Ви що, не вмієте ще самі ходити?» Це був Анатолій Васильович. Він мене повів у клініку. По дорозі ми розговорились, я дещо розповіла. Він тоді дуже хороше зі мною поговорив. «Переживаєте ви, — каже, — Машо, законно. Горе у вас величезне. А жити треба. Навчання кидати вам не можна, тому що зв'язок з людьми існує тільки через працю. А без людей ви загинете. Хоч як тяжко, закінчуйте інститут…» Його слова на мене дуже вплинули. Спочатку він приходив рідко, з жалості провідував. Ну, а потім почав бувати частіше. Настав час виписуватись мені з клініки, а йти нема куди. Я вирішила виїхати нишком, щоб не зв'язувати своїм горем Анатолія Васильовича. Мені дали пенсію, я вже домовилася з нянею, щоб вона мені чемодан купила, квиток додому, в Сосновськ, продукти на дорогу і провела на поїзд. Надвечір прийшов Анатолій Васильович і забрав мене з клініки. Привіз сюди, каже: «Машо, живіть скільки хочете. Закінчуйте інститут, сил наберіться. Там побачимо, як ваше життя складеться. Мені ви не заважатимете, я однаково більше на кораблі буваю». Так ми прожили ще з півроку. Коли його мати довідалась, що він зі мною одружився, приїхала з Ростова і на колінах перед ним при мені стояла, плакала, щоб він одступився від мене. Прокляла мене. І поїхала назад в Ростов. Так і не помирилася з нами до цього часу, навіть внучку не хоче бачити… Ну, та це я вам уже зайве розповідаю…

Кілька разів повторила Марія Миколаївна подробиці своїх зустрічей з Жабою. Соловйов шифровкою стенографував необхідне.

У дверях з'явився капітан. Він підійшов, глянув на крапельки поту, що вкрили обличчя дружини, на її руки і скоса похмуро подивився на Соловйова.

— А ти здорово стомилась, Марійко! — сказав він і широко розчинив двері на балкон.

Тільки тепер Соловйов помітив, що в кімнаті висить хмара тютюнового диму, а світло за вікном стало оранжовим. Надходив вечір.

— Хлопці приходили, рибу якусь принесли тобі показати, та я відіслав… Обідати час, Марійко…

Марія Миколаївна мовчала. Вона вся якось знітилась і сховалася в складках своєї широкої білої сукні.

Соловйов поспішно підвівся.

— Вибачте, Маріє Миколаївно, і ви, Анатолію Васильовичу, що затримав… Ні, спасибі, обідати не можу залишитись, справи. Велике спасибі за увагу і допомогу.

Він потис руку Марії Миколаївні і з болем подосадував на себе — такою гарячою і сухою була її рука.

Капітан провів Соловйова до воріт.

— Марія Миколаївна погано почуває себе, — винувато сказав Соловйов, зупиняючись, щоб попрощатися з капітаном. — Ідіть до неї! До побачення і спасибі, Анатолію Васильовичу!

— Нічого! — посміхнувся капітан Ворошин, зі звичною обережністю потискуючи своєю величезною смуглявою рукою руку Миші. — Доньку їй підкину — все мине! Ще раз приїдете в Одесу — заходьте.

Миша пішов. Якийсь час капітан стояв, похмуро, зосереджено дивлячись йому вслід, потім повернувся і пішов додому.

Вийшовши з-під темної арки воріт, він зупинився і якусь мить стояв посеред двору, дивлячись на балкон, де стояла жінка в білому і тонкими золотистосмуглими руками притискала до грудей голеньку дитину.

Щось із силою, м'яко штовхнуло в груди капітана, і він знов — який уже раз — відчув те високе душевне піднесення, почуття, яке загострює в його душі все найкраще, сильне, розумне, — почуття, яке за все його життя, багате людьми і подіями, допомогла пізнати саме Марійка і без якого він уже не вмів, не міг наближатися до жінки.

Приблизно в той же час, коли шифроване повідомлення Миші Соловйова прийшло по телеграфу з Одеси в Москву, в передмісті Берліна йшов дощ.

Два чоловіки поспішно прямували з саду на терасу маленького кам'яного особняка. За будинком жінки з веселими криками квапливо знімали з вірьовок білизну. Дощ ішов прямий, крупний, з мутним скляним полиском.