Українська література » » Сніговик - Ю. Несбе

Сніговик - Ю. Несбе

---
Читаємо онлайн Сніговик - Ю. Несбе
була якась вада, тільки от зразу не вгадаєш, у чому вона полягає.

– Як ви вважаєте, може, він чув їхні голоси, тому і змінив кабінет? – запитала Братт, вивчаючи карту Норвегії на стіні.

Скарре обвів поглядом населені пункти Естланна, звідки за останню чверть сторіччя, починаючи з 1980 року, зникали люди. Посміхнувся, але не відповів. Талія у неї тонка, спина пряма… Він знав, що вона відчуває, як він її роздивляється.

– А як узагалі… – не почувши відповіді, продовжила вона.

– Чому ви цим цікавитеся?

– Новим шефом завжди цікавляться.

Тут вона мала рацію. Ось тільки він сам ніколи про Харрі Холе не думав як про начальника. Той, звісно, давав їм якісь завдання та очолював розслідування, але єдине, чого він, власне, вимагав від співробітників, – не йти зі служби раніше за нього.

– Вам, мабуть, відомо, що за ним тягнеться кепська слава, – обережно почав Скарре.

Вона знизала плечима:

– Якщо ви про пияцтво – я чула. І що він писав доповідні на колег. Що дехто з начальників мріє, аби його потурили, але попередній комісар прикрив його своєю могутньою спиною.

– Його звали Б’ярне Мьоллер, – зауважив Скарре і подивився на карту, де колом було обведено Берген. Саме там востаннє бачили Мьоллера. Перед самісіньким зникненням.

– Ще я чула, що місцевим співробітникам не дуже подобається, що телебачення зробило з нього мало не зірку.

Скарре закусив нижню губу.

– Він з біса вправний слідчий. Це для мене головне.

– А вам він подобається? – Братт, нарешті, обернулася і втупилася поглядом упритул.

Скарре посміхнувся:

– Подобається – не подобається, це таке… – Він відсунувся разом із кріслом, поклавши ноги на стіл, потягнувся, спроквола позіхнув. – А чого ви засиділися так допізна?

Це була лише спроба змінити тему. Врешті-решт, вона нижче від нього за рангом, до того ж іще й новачок.

Катрина Братт у відповідь тільки посміхнулася, наче він сказав щось кумедне, вийшла в двері, та й квит.

Пішла. От і добре. Скарре вилаявся, сів зручніше і ввімкнув комп’ютер.

Харрі прокинувся й деякий час лежав на спині, видивляючись у стелю. Скільки він спав? Повернувся до тумбочки, поглянув на будильник. За чверть четверта. Вечеря була суцільною мукою. Він дивився на губи Ракелі, а вона говорила, пила вино, їла м’ясо та роз’ятрювала його розповідями про те, що вони з Матіасом думають провести рік або два в Ботсвані, де уряд оголосив війну СНІДу, що там не вистачає лікарів. Вона запитала, чи зустрів він когось. Він сказав: атож, зустрів. Друзів дитинства: Ейстейна та Валянка. Перший був алкоголіком, таксистом та комп’ютерним фанатом. Другий – алкоголіком та гравцем, який напевне став би чемпіоном світу з покеру, коли б тільки вмів утримувати спокійний вираз обличчя так само добре, як умів читати по обличчях своїх суперників. Харрі завів було історію про великий програш Валянка у Лас-Вегасі, але згадав, що розповідав її раніше. До того ж усе це було не так. Ні з ким він не зустрічався.

На сусідньому столику офіціант розливав по бокалах якусь випивку, і на мить Харрі охопило шалене бажання вирвати в нього ту пляшку і випити навхильці. Однак натомість він погодився супроводжувати Олега на концерт, куди хлопчик благав піти Ракель. «Slipknot». Харрі вирішив не розповідати, на який концерт вона готова відпустити сина. Група з обов’язковим передсмертним хрипом у кожній пісні, із сатанинською символікою та пришвидшеним бас-ритмом навряд чи могла розбудити у комусь сентиментальні почуття. Але зрештою «Slipknot» – хлопці цікаві, не гірші за інших.

Харрі відкинув ковдру, пішов на кухню, відкрив холодну воду й напився з пригорщі. Такої смачної води він ніколи не куштував: вона стікала з його власної долоні, з його власної шкіри. Але тут він раптом виплеснув воду до раковини й втупився у чорну стіну. Що це? Хтось рухається, чи що? Ні, нікого нема, але рух точно є. Неквапний, плавний, наче незрима хвиля тече по водоростях, – струменить вода. Відмерлі нитки грибниці, крихітні – не розгледиш – відростки, спори, які при найменшому поруху повітря гойдаються туди-сюди і починають висотувати соки.

У вітальні Харрі ввімкнув радіо. Усе було скінчено: у Білому домі почав свій президентський термін Джордж Буш.

Харрі повернувся до ліжка й натягнув ковдру на голову.

Юнаса розбудив якийсь звук, і він відкинув з обличчя ковдру. Хлопчикові примарилося щось, наче потріскування – так у тиші недільного ранку рипить під підошвами сніг між будинками. Може, це йому наснилося? Він заплющив очі, але спати розхотілося, згадався уривок сну: батько мовчки й нерухомо стоїть перед ним, скельця окулярів блищать так, що очей не видно.

Юнас перелякався: це був справжній жах. Він знову розплющив очі і побачив, що металеві трубки – «музика вітру» – під стелею рухаються. Хлопчик вихопився з ліжка, відчинив двері і вибіг до коридору. Він намагався не дивитися вниз на темні сходи, що вели на перший поверх, зупинився тільки перед дверима до спальні батьків і дуже обережно натиснув на ручку. Тут він згадав, що батько поїхав, а маму вже можна розбудити. Він увійшов до спальні. На підлозі виднівся прямокутник місячного сяйва, що сягав акуратно заправленого ліжка. Стрілки настінного годинника показували 01:11. Юнас на мить закляк від подиву, а потім поквапився повернутися до темних сходів, які чорніли перед ним, як урвище. Жодного звуку.

– Мамо!

Почувши коротку луну власного голосу, він перелякався ще більше. Бо тепер вона теж усе знала. Темрява.

Ніхто не озвався.

Юнас проковтнув слину і став спускатися сходами.

На третій сходинці він відчув під ногами щось мокре. І на сьомій. І на восьмій. Наче хтось пройшовся у мокрому взутті. Або з мокрими ногами.

У вітальні горіло світло, але мами не було. Юнас підійшов до вікна, щоб подивитися, чи не сплять Бендиксени, адже мама інколи ходила туди до Ебби. Але в них усі вікна були темні.

Він дійшов до телефону на кухні, намагаючись не думати про темряву, не пускати досередини, набрав номер маминого мобільного. І – о радість! – почув її м’який голос. Це було лише привітання автовідповідача з побажанням гарного дня та проханням залишити повідомлення.

Але був зовсім не день, була ніч.

У передпокої хлопчик засунув ноги у великі батькові черевики, натягнув просто на піжаму пуховичок і вийшов надвір. Мама казала, що сніг, який випав, розтане до ранку, але зараз на вулиці було все ще холодно, і легкий вітерець шепотів щось у гілках дуба, що ріс біля ґанку. До будинку Бендиксенів було не більше ста

Відгуки про книгу Сніговик - Ю. Несбе (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: