Українська література » » Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

---
Читаємо онлайн Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте
рухала суто формальна цікавість. Естетична, як зазначив би сам Сесар. Вона мусила бути тут — водночас героїня та хор, актриса й глядачка найзахоплюючої класичної трагедії (бо всі були тут: Едіп, Орест, Медея та інші давні друзі), якої доти ніхто й ніколи не грав перед нею. Зрештою це була вистава на її честь.

Усе це здавалося таким нереальним, що Хулія, закуривши сигарету, вмостилася на дивані: нога за ногу, одна рука на бильці. Перед нею стояли двоє чоловіків, і сцена ця нагадувала сцену на зниклій фламандській дошці. Муньйос стояв ліворуч на краєчку старовинного пакистанського[35] килима; плин часу, позбавивши його колишньої яскравості, лише підкреслив красу червоно-вохряних барв. Шахіст — «тепер вони обидва можуть називатися так», — подумала дівчина з якоюсь дивною полегкістю, — так і не зняв плаща й, схиливши трохи голову набік, дивився на антиквара з тим виразом особливої гідності такого собі Шерлока Холмса, якого надавав йому передусім погляд стомлених, поринулих у споглядання суперника очей. Втім, у погляді Муньйоса не було самовдоволення переможця. Не було й ворожості ані бодай підозри, цілком виправданої за таких обставин. Лише напруженість — в очах і в тому, як окреслилися жовна на його кістлявій нижній щелепі, але це, на думку Хулії, було пов’язано з тим, що тепер шахіст вивчав зовнішність суперника після того, як стільки часу приділив його способу мислення. Поза сумнівом, він зараз пригадував давні помилки, подумки відтворював ходи, оцінював різні можливості. Лице шахіста зберігало упертий і відсутній вираз гравця, котрий, завершивши за допомогою блискучих маневрів партію, прагне лише одного: зрозуміти, як це, чорт забирай, суперник спромігся «з’їсти» у нього незначущого пішака, забутого на якійсь другорядній клітині.

Сесар стояв праворуч; посрібленим волоссям та шовковим халатом він нагадував елегантного персонажа якоїсь комедії початку століття: спокійний, сповнений гідності й упевнений у собі і в тому, що килим, на якому стоїть його співрозмовник, був виготовлений двісті років тому й належить йому. Хулія бачила, як він засунув руку до кишені, дістав пачку сигарет із позолоченим фільтром і вставив одну з них у мундштук зі слонової кістки. Ця сцена була надто надзвичайною, щоб не відкластися в пам’яті: тло, що становили потемнілі від часу й побляклі старожитності, та стеля із зображеннями витончених класичних образів, і старий елегантний денді, котрий виглядав якось двозначно, та худий, недбало вбраний чоловік у зім’ятому плащі — віч-на-віч, мовчки спостерігаючи один за одним, мовби в чеканні, що хтось, можливо суфлер, котрий сховався в якійсь старовинній меблі, подасть першу репліку, щоб розпочати останній акт. Відтоді, як Хулія завважила знайомі риси в обличчі юнака, котрий дивився в об’єктив фотоапарата з усією серйозністю своїх п’ятнадцяти чи шістнадцяти років, вона передбачала, що ця частина вистави виглядатиме більш-менш таким чином. Це було подібним до цікавого відчуття, що зветься déjà vu[36]. Вона вже знала, яким буде фінал, де бракувало хіба що мажордома в смугастій камізельці, який би сповістив, що вечерю подано, аби все перейшло межі гротеску. Вона подивилася на двох своїх улюблених персонажів і піднесла до губ сигарету, намагаючись щось пригадати. «А в Сесара дуже зручний диван, — майнула думка, — на ньому так добре сидіти знічев’я; в жодному амфітеатрі не знайшлося б такого комфортного крісла». Так. Спогад повернувся — цього разу без жодних зусиль — і був зовсім недавнім. Вона вже встигла кинути погляд на цей сценарій. Це сталося лише кілька годин тому, в залі номер дванадцять музею Прадо. Картина Брейгеля, гуркіт литавр, на тлі якого нищівне дихання неминучого на своєму шляху змітає з лиця землі геть усе, аж до останньої травинки, перетворюючись на один суцільний гігантський вир, на гучний регіт якогось п’яного бога, що вивергає свою олімпійську блювоту ген за почорнілими пагорбами, димуючими руїнами та відблисками пожеж. Інший фламандець — Пітер ван Гюйс, старий майстер, що жив при Остенбурзькому дворі, теж пояснив це: на свій манір, можливо, більш тонко та вишукано, більш герметично та завуальовано, ніж брутальний Брейгель, але з тим самим наміром; зрештою, всі картини є картинами однієї картини, як і всі дзеркала є відбитками одного відбитку, а всі смерті — смертями однієї Смерті:

Все суще — шахівниця з ночей і днів, на якій Доля грає людьми, наче фігурами.

Хулія пробурмотіла цю фразу подумки, дивлячись на Сесара та Муньйоса. Все було гаразд, отже можна було розпочинати. Слухайте, слухайте, слухайте! Конус жовтавого світла, що йшло від англійської лампи, вихоплював обох персонажів. Антиквар трохи схилив голову й закурив сигарету саме тоді, коли Хулія відвела від губ свою. Ніби то був сигнал до початку розмови, Муньйос повільно хитнув головою, хоча ніхто ще не зронив ані слова. Потім він мовив:

— Сподіваюсь, Сесаре, у вас знайдеться шахівниця.

«Не надто блискуче, — подумки визнала дівчина. — Ба, навіть недоречно. Вигадливий сценарист, безперечно, вклав би в уста Муньйоса кращу репліку, однак, — розчаровано сказала вона собі, — автор цієї трагікомедії, зрештою, такий самий нездара, як і створений ним світ. Не можна вимагати, щоб фарс переважив у талановитості, тупоумстві чи розпутності власного автора».

— Не думаю, що нам знадобиться шахівниця, — відповів Сесар, і це трохи покращило діалог. Завдяки не словам, які також не були якимись особливими, а вдалому тону, який використав антиквар, надавши фразі певного відтінку прикрості; це було дуже схоже на нього, ніби все, що відбувалося довкруг, він спостерігав, сказати б, здаля, сидячи на залізній, пофарбованій у білий колір садовій лаві з келихом дуже сухого мартіні в руці.

Сесар був таким самим витонченим у своїх декадентських позах, як і, мабуть, у своєму гомосексуалізмі чи у своїй розпутності, і Хулія, котра любила його також і за це, змогла належним чином оцінити його поведінку в цій ситуації — точну, безпомильну й таку бездоганну в усіх своїх виявах, що вона, спершись на бильце дивана, в захваті дивилася на антиквара крізь кільця сигаретного диму. Бо найбільш захопливим було те, що цей чоловік обманював її впродовж двадцяти років. А проте, якщо бути справедливою до кінця, винуватцем цього обману був, зрештою, не він, а вона сама. В Сесарі ніщо не змінилося: усвідомлювала це Хулія чи ні, але він завжди був — мусив бути — самим собою. І ось він стояв тут, спокійно курив сигарету, і — вона чітко це розуміла — його зовсім не мучили докори сумління, він не відчував навіть занепокоєння через те, що скоїв. Він позував — такий же чемний та самовпевнений, як і тоді,

Відгуки про книгу Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: