Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

Пітера ван Гюйса з покірливо похиленою головою. Усе переплуталося в цій жахливій фінальній сцені, де зійшлися — незалежно від того, яка цифра випала їм, коли гральні кості були востаннє кинуті на зелене сукно Землі, — краса та потворність, любов і ненависть, добро та зло, мужність і безпорадність. І себе впізнала Хулія у люстрі, що з безжальною точністю відбивало, наче на фотографії, розкриття Сьомої печатки Апокаліпсису. Це вона була дівчиною, котра, сидячи спиною до дійства, поринула у свої мрії, зачарована мелодією, що її награвав на лютні усміхнений кістяк. На цьому похмурому краєвиді вже не залишалося місця для піратів та прихованих скарбів; юрби скелетів кудись тягли Венді, яка відчайдушно їм опиралася, Попелюшка та Білосніжка з широко розплющеними від жаху очима вбирали запах сірки, а олов’яний солдатик, чи то святий Георгій, котрий забув про свого змія, чи то Роже Араський, який наполовину видобув із піхов меча, вже нічим не могли їм зарадити. Хіба що, аби зберегти власну честь, завдати кілька марних ударів порожнечі, а тоді, як і всі інші, сплести свої руки з безтілесними кістлявими руками Смерті, що підхопила їх у моторошному танці.

Промені фар якоїсь автівки висвітлили телефонну будку. Хулія, немов у напівсні, зайшла всередину, відшукала в сумочці кілька монет. Вона автоматично набрала номери Сесара та Муньйоса, але ніхто не відповідав, а з мокрого волосся вода стікала в слухавку. Дівчина повісила її, притулилася головою до скла будки й, діставши вологу сигарету, сунула її в рот, стиснувши затерплими, нечутливими через холод губами. Вона курила, огорнута хмарою диму, із заплющеними очима, аж поки її пальці обпекло жаром, і тоді дівчина кинула недопалок. Дощ монотонно дріботів по алюмінієвому даху будки, але й тут Хулія не почувалася в безпеці. Йшлося лише — вона зрозуміла це з відчайдушним відчуттям безмежної втоми — про непевний перепочинок, який не рятував її ні від холоду, ні від довколишніх світлотіней.

Хулія не знала, скільки часу простояла так у будці. Але якоїсь миті вона знову кинула в щілину монети й набрала номер — цього разу Муньйоса. Почувши голос шахіста, дівчина поволі почала оговтуватися, начеб повертаючись — і так воно було насправді — з далеких мандрів. Поступово заспокоюючись, в міру того, як вона про це розповідала, Хулія повідомила шахістові все, що сталося. Муньйос запитав про зміст картки, й Хулія відповіла С: n, слон бере пішака. На іншому кінці дроту запала мовчанка, потім Муньйос якимось дивним тоном, якого дівчина ніколи доти від нього не чула, запитав, де вона знаходиться. Почувши відповідь, шахіст попросив її залишатися там і пообіцяв приїхати якнайшвидше.

Через п’ятнадцять хвилин біля телефонної будки зупинилося таксі, і Муньйос, прочинивши дверцята, запросив дівчину до машини. Хулія побігла під дощем і за мить сховалася від нього в салоні. Таксі рушило з місця, і шахіст зняв з неї промоклий до рубця плащ та накинув на плечі свій.

— Що відбувається? — тремтячи від холоду, запитала дівчина.

— Дуже скоро ви про це дізнаєтеся.

— Що означає: слон бере пішака?

Відблиски вуличних огнів раз по раз освітлювали похмуре обличчя шахіста.

— Це означає, — відказав він, — що чорний ферзь наміряється з’їсти ще одну фігуру.

Хулія ошелешено змигнула. Тоді взяла руку Муньйоса в свої крижані долоні й стривожено глянула на нього.

— Треба повідомити Сесара.

— Ми ще маємо час, — озвався шахіст.

— Куди ми їдемо?

— Туди, де жаби літають.

Злива не вщухла й тоді, коли таксі загальмувало біля шахового клубу. Муньйос прочинив дверцята, не випускаючи руки Хулії зі своєї.

— Ходімо, — мовив він.

Дівчина покірливо йшла за ним. Вони піднялися сходами й опинилися у вестибюлі. В залі за столами ще сиділи кілька шахістів, однак директора Сіфуентеса ніде не було видно. Муньйос повів Хулію одразу до бібліотеки. Там, серед нагород та дипломів, на засклених полицях стояли сотні дві книжок. Шахіст відпустив руку Хулії й, відсунувши скло на одній з полиць, дістав грубий том у тканій палітурці. На корінці тьмяні через дотики людських рук і плин часу позолочені літери складали напис, який Хулія з подивом прочитала:

Шаховий тижневик. Четвертий квартал.

Рік було написано нерозбірливо.

Муньйос поклав том на стіл і перегорнув кілька пожовклих, надрукованих на поганому папері сторінок.

Шахові задачі, аналіз партій, інформація про турніри, давні фотографії усміхнених переможців у білих сорочках, краватках, костюмах, із зачісками за модою тих років. Аж ось він відкрив розворот із великою кількістю знімків.

— Подивіться уважно, — мовив Муньйос.

Дівчина схилилася над фотографіями. Вони були поганої якості, і на всіх перед апаратом позували групи шахістів. Деякі з них тримали кубки чи дипломи. Заголовок сповіщав: «Другий національний турнір на кубок Хосе Рауля Капабланки». Хулія спантеличено глянула на Муньйоса.

— Я не розумію, — пробурмотіла вона.

Шахіст вказав пальцем на одну з фотографій. На ній була зображена група юнаків, двоє з яких тримали невеликі кубки. Інші четверо урочисто дивилися в об’єктив. Під фотографією містився напис: «Фіналісти в юнацькій категорії».

— Ви когось впізнаєте? — запитав Муньйос.

Хулія вдивлялася в обличчя, одне за одним. І лише лице юнака, котрий стояв крайнім праворуч, видалося їй нібито знайомим. Це був хлопець п'ятнадцяти-шістнадцяти років, із зачесаним назад волоссям, у піджаку та краватці, з жалобною пов’язкою на лівому рукаві. Він дивився в об’єктив спокійними розумними очима, в яких Хулія, здавалося, завважила виклик. І тоді вона впізнала його. Її рука тремтіла, коли вона вказала на нього пальцем, а підвівши погляд на шахіста, побачила, що той ствердно хитає головою.

— Так, — мовив Муньйос. — Це і є гравець-невидимка.

XIV. РОЗМОВА У ВІТАЛЬНІ

— Якщо я знайшов його, то це тому, що я його шукав.

— Що?.. Хіба ви сподівалися його знайти?

— Я гадав, що це не є чимось неймовірним.

А. Конан Дойл

Світла на сходах не було, і вони піднялися в потемках. Муньйос ішов попереду, спираючись на поруччя, а коли опинилися на площадці, обоє, не зронивши ні слова, прислухалися. З-за дверей не долинало жодного звуку, проте з-під них, окреслюючи поріг, пробивалася смужка світла. Хулія не бачила в темряві обличчя свого супутника, однак відчула, що Муньйос дивиться на неї.

— Ми не можемо відступати, — мовила вона, відповідаючи на непоставлене запитання, й почула у відповідь лише спокійне дихання шахіста. Тоді знайшла навпомацки кнопку дзвінка й натиснула один раз. Дзеленчання дзвінка пролунало й розтануло, наче далеке відлуння, в іншому кінці довгого коридору.

Невдовзі почулися кроки, що наближалися. їхній шум завмер на якусь мить, а тоді почувся знову — дедалі