Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

Він знав, що згадка про Хелену не додасть дівчині оптимізму, але вирішив, що буде краще, якщо про це вона дізнається від нього. Занадто багато недомовок було між ними раніше.

— Яно, поглянь на мене. — Вона підвела голову. Її очі мерехтіли наче озера місячної ночі. — Ти плачеш?

— Ні, — дівчина шмигнула носом. — Намагаюся втриматися. Вибач.

— Хелена для мене нічого не значить. Не впевнений, що тепер ми з нею можемо вважатися навіть друзями. Я їй це пояснив. Сподіваюся, вона зрозуміла.

Яна кивнула.

— Добре. Але я не… через Хелену. Не тільки через неї. Просто... — Її голос зривався, а в Остапа при цьому кожного разу завмирало серце. — Я буду сумувати. Мені так не хочеться, щоб ти їхав. Це егоїстично, я знаю, але нічого не можу з собою вдіяти. — Яна похитала головою й спробувала посміхнутися. Жалюгідна спроба, але він любив все, що вона робила. — Ти повинен бути поруч з батьком. Йому одразу покращає.

Остап не пам'ятав, коли почав її цілувати. Вона відповідала йому з пристрастю, що межувала з відчаєм. Його ніколи раніше так не цілували. Він не міг змусити себе відірватися від неї. Яна сама поклала кінець їхнім обіймам. Вирвалася з його рук, відступила на крок.

— Іди, а то запізнишся. Я не хочу, щоб через мене ти не встиг на літак.

Її погляд суперечив словам, але Остап вже достатньо отямився, щоб піти. Він кивнув, зробив декілька кроків по доріжці й обернувся.

— Я обов'язково повернуся, — Яна кивнула, але не зрушила з місця. Він знав, що буде згадувати її ось такою — на вітрі, що проводжає його поглядом, повним непролитих сліз. Остап проковтнув клубок у горлі й крикнув: — Кохаю тебе! Чуєш?

Яна притиснула руку до рота й знову кивнула.