Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

— Операція пройшла успішно.

— Операція?

Ед насупився, і Яна спробувала якось пояснити йому, що сталося.

— Її серце раптом почало скорочуватися занадто повільно, щоб організм отримував кисень у достатній кількості. Терезу Вацлавівну за допомогою спеціального пристрою під'єднали до приладу, який допомагає її серцю працювати.

— Акумулятор сів?

— Що?

Ед посміхнувся куточком рота.

— Я механік за фахом.

Яна посміхнулася у відповідь.

— Так, дуже схоже на це.

— І що далі?

— Вам краще піти додому. Тереза ​​Вацлавівна залишиться тут на якийсь час. Приходьте завтра.

— А ти... Як знайти тебе?

Яна розгублено кліпнула, не зовсім розуміючи, до чого він хилить, і запитала:

— В сенсі?

— У прямому, — тільки тепер вона усвідомила, що Ед так і не відпустив її руку. — Я прийду завтра, і ти мені все розкажеш. Про хазяйку квартири.

— Ви можете поцікавитися тут самі.

Яну чомусь бентежив прозорий чоловічий погляд, і вона вивільнила руку, пом'якшивши цей жест посмішкою.

— Я не дуже вмію розмовляти, сама бачиш. А до тебе вже майже звик. В якому відділенні ти працюєш?

Яна видихнула з полегшенням. Людина лише хоче побалакати про хазяйку своєї квартири з єдиною знайомою в цій лікарні. Смішно й безглуздо приховувати, де її можна знайти. Будь-хто в цій лікарні повідомить йому про це.

— У терапевтичному. Але завтра я працюю тільки до четвертої. Принаймні, сподіваюся на це, бо трапляється усіляке. Як сьогодні, наприклад.

В цю мить з реанімаційного блоку вийшов Остап і зупинився поруч. Яна зраділа його появі. Начебто нічого особливого й не сталося, але вона відчувала якусь незручність наодинці з Едом.

Той кинув на Остапа лише короткий погляд, засунув руки в кишені джинсів і кивнув:

— Я знайду тебе.

Навіть Яна відчула, що фраза прозвучала дещо дивно. Що ж тоді подумав Остап?

— До речі, це хірург, який оперував Терезу Вацлавівну.

— Остап Дорош.

Він простягнув Еду руку, і той потиснув її за коротку, але помітну мить. Ця людина точно була недовірливою.

— Ед, — промовив чоловік і уже повернувся, щоб піти, але наостанок видав: — Зустрінемося завтра.

* * *

Остап дивився на зірки — далекі й холодні, якщо розглядати їх ось так, з вікна ординаторської. Він вважав за краще бачити, як мерехтять вогники в очах Яни, коли вона охоплена бажанням, але сьогодні їм не вдалося дістатися до ліжка.

Він потерся щокою об її шовковисте волосся і зітхнув.

— Я планував запросити тебе до ресторану.

— До якого?

Ніжні губи ворухнулися, обдаючи теплим диханням його шию. Він притиснув дівчину ще міцніше, обійнявши руками за талію.

— А куди б ти хотіла?

— Не знаю. У будь-який. Але сьогодні вже запізно. Та й ти втомився.

— Ну, не так щоб дуже. Шкода, що не можу довести тобі це прямо зараз.

— Ми можемо поїхати до мене.

Він відчув, що Яна посміхається і, швидше за все, червоніє. Його серце наповнилося щемливою ніжністю, хоча раніше він думав, що не здатний на такі почуття. Просто стояти поруч із нею, ось так близько, вже здавалося щастям — настільки дивним, наскільки й незвичним.

Всі давно розійшлися. Черговий лікар, Тетяна Миколаївна, вирушила на обхід важких пацієнтів. Хоча, якщо судити по лукавому погляду літньої жінки, вона, найімовірніше, навмисно залишила їх одних. У просторій кімнаті панувала напівтемрява, але вони не вмикали світло.

Остап зітхнув.

— А як бути з романтичним побаченням? Мені страшенно хочеться до тебе позалицятися, побалувати увагою, та увесь час щось заважає. Ще подумаєш, що мене цікавить лише ліжко.

Його руки самовільно підійнялися вище, ковзаючи по стрункому тілі. Великі пальці приголубили м'які пагорби під тонкою тканиною халата. Він розумів, що Яна відчуває його бажання, але не відсторонився. Остап ніколи не приховував цього й не збирався робити це тепер.

Яна зітхнула й прошепотіла:

— А хіба не цікавить?

Він тихо засміявся.

— Цікавить, але не тільки воно.

Яна на мить затримала подих і запитала:

— А що ще?

— Усе. Усе, що стосується тебе. Ти ніколи не розповідала мені про батьків. Хто вони?

— Звичайні люди.

— Вони не можуть бути звичайними, якщо у них така чудова дочка.