Палай зі мною - Еліс Кларк
Ніщо не віщує лиха, навпаки, я почуваюсь дуже щасливою, адже мене переповнюють сподівання щодо майбутнього весілля і народження дитини. А ще мені дзвонить детектив Макс і каже, що та жінка з ймовірністю 99 відсотків є моєю матір’ю. Я вже планую, як зустрінуся з нею і познайомлюсь ближче. Побачивши її тоді, я відчула якусь невільну симпатію, і тепер замислююсь, що, можливо, дядько все набрехав про її минуле. Вона була за кордоном, можливо, просто поїхала туди працювати? В будь-якому випадку, у всьому цьому треба розібратися і знайти шляхи до порозуміння.
І ось ми з Алею мирно сидимо у вітальні і розмовляємо, коли до будинку раптом вдераються якісь люди в масках. Я спершу думаю, що то якісь бандити, можливо, конкуренти Влада, що вирішили йому помститися. Але наступної миті чую, що це поліція, і нам наказують сидіти на місці і не рухатися. Забирають телефони, щоб ми не змогли нікуди подзвонити. Тоді Алю виводять до іншої кімнати, а я залишаюсь під охороною одного із поліцейських.
— А що трапилось? — запитую я його. — Чому ви вдерлися в наш будинок?
— Сидіть тихо і вас ніхто не чіпатиме, — відповідає він. — Вас це не стосується.
— Ви збираєтесь заарештувати Влада? — я не можу мовчати, від хвилювання в мене стискалося горло і тремтіли руки.
— Так, — коротко відповів той. — Його затримають і заберуть звідси.
— А в чому його звинувачують?
— О, за ним багато грішків, — посміхається поліцейський…
Цієї миті я чую через відчинене вікно шум під’їжджаючого автомобіля. Незважаючи на наказ не рухатися, підбігаю до вікна і бачу, що це машина Влада. Хочеться крикнути йому, щоб їхав геть, але розумію, що вже пізно, бо авто оточили озброєні люди. Влад сам виходить із машини, не чинить спротиву, але його хапають, починають грубо обшукувати, одягають наручники… Так само з водієм і охоронцем.
Я не витримую і вибігаю з кімнати. За мною поспішає поліцейський, вже надворі він навздоганяє мене і хапає за руки, не даючи наблизитись до Влада. Я плачу, сльози течуть по щоках, мене лякає думка, що раптом ми більше ніколи не побачимось…
— Що мені робити? — гукаю я Владу, але він тільки відповідає щоб я залишалася вдома і берегла себе.
А потім заарештованих садять до поліцейської машини, і вона від’їжджає.
Коп, який тримав мене, відпускає мою руку.
— Вам не можна нікуди виїжджати з міста, — каже він суворо. — Будете під домашнім арештом.
Мабуть, думає, що я хочу втекти кудись за кордон. Але я б ніколи не залишила Влада у біді!
— Я й не збираюся нікуди виїжджати, — кажу у відповідь. — А Владу потрібний адвокат, адже його не можуть допитувати без адвоката…
— Повірте, до нього вже, напевно, прилетіла ціла зграя тих коршунів, — хмикає поліцейський. — Але цього разу вони не допоможуть.
— Я впевнена, що допоможуть, — я відчуваю, що злюся. — Вам немає в чому його звинувачувати, він просто бізнесмен… Якщо це якісь конкуренти постаралися, то все одно вони нічого не доб’ються…
— Ви або дуже дурні, або надто закохані, — він знизує плечима. — Краще б тримались подалі від нього. Влад — один з найнебезпечніших людей міста.
Я мовчки йду в будинок, бо що з ним далі говорити, все одно залишиться при своїй думці. Вже відчиняючи двері, бачу, що поліцейський та ще один його напарник сідають до машини і від’їжджають. Отже, нас із Алею ніхто не буде охороняти, це вже добре. Хоча, скоріше за все, за будинком спостерігають зовні, тому краще дійсно нікуди не потикатися. Ну, одна думка, що ніхто зі сторонніх не тинятиметься по будинку, вже трохи мене заспокоює.
Аля відразу вибігає мені назустріч і обіймає:
— Селіно, як ти? — стривожено запитує мене.
— Та нормально, — кажу я. — Здається, від стресу у мене зовсім минув токсикоз.
Хочу трохи розрядити обстановку, але не дуже вдається…. Думаю, Аля переживає за Стаса, якого теж забрали у відділок.
— Все буде добре, — запевняю я її. — Блін, я не знаю телефонів якихось Владових співробітників, партнерів, щоб попередити їх. На майбутнє треба записати всі контакти. І адвоката… Як ти думаєш, як його знайти?
— Селіно, повір, Влад не така проста людина, я впевнена, його особистий адвокат приїде до нього раніше, ніж ми встигнемо когось підшукати, — відповідає вона впевнено.
— Дуже хочеться на це сподіватися… Нам заборонили виходити з будинку, сказали сидіти під домашнім арештом. Добре, що я якраз вчора купила продуктів на цілий тиждень…
— Скоріш за все тут залишили прослуховування, — шепоче вона мені на вухо так тихо, що я ледь чую. — Краще не казати нічого зайвого…
Я киваю.
— Тоді може підемо щось приготуємо на обід? — кажу голосно. — Можливо, можна буде Владу передати поїсти?
— Ходімо, — каже Селіна. — Краще чимось зайнятися, тоді погані думки перестануть лізти в голову…
***
Адвокат дзвонить мені сам через кілька годин. Вірніше, я не знаю, що це він, бачу незнайомий номер і сумніваюся, чи варто відповідати, але все ж натискаю “прийняти виклик”.
