Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн
Покоївка кивнула і стрілою вилетіла з кімнати. А я обернулася до пасинка. Не думаю, що дами Хаген опустяться до заподіяння шкоди дитині... але в той же момент я згадала, що цієї ночі розповідав Асгейр про холоднокровність Меріт, і рішуче присіла поряд з Коррадо:
- Милий, адже ти сміливий хлопчик?
На мене задумливо дивились чорні очі.
- Нам разом потрібно буде виїхати із палацу.
- Знову в пансіон? - у голосі хлопчика почулася відверта паніка і він упустив ганчірочку, якою зараз прибирав залишки фарби з полотна.
- Ні-ні, - поспішила я підняти руки в заспокійливому жесті. - Лише до вежі з годинником. А вже ввечері ми повернемось сюди. Мені дуже потрібно, щоб ти зараз дозволив Ромілді одягти себе і пішов зі мною. Ти зможеш?
Я з надією дивилася у чорні розгублені очі. Серце стискалося від жалю, коли я думала про те, що можна було ось так просто відправити свою дитину в пансіон, де з нею явно поводилися не найкращим чином, а потім замкнути в гостьовому крилі.
Коррадо щось обміркував, його губи ворушились у беззвучній розмові з самим собою, а потім він кивнув мені.
Я підвелася з полегшенням і вибігла в коридор, маючи намір гукнути Ромілду, але натрапила на іншу людину. У першу хвилину, побачивши мілаїрця, я здригнулася всім тілом, але відразу взяла себе в руки:
- Доброго дня, Арне.
- Добрий, світла леді. Ви тікаєте? - Бард схилив голову, а потім спробував заглянути мені за спину, в кімнату сина герцога, але я швидко закрила прохід власним тілом, мило посміхаючись.
- Ні в якому разі. Це лише тактичний відступ.
У коридорі з'явилася Ромілда, і я махнула їй, щоб підійшла. Жінка бігом кинулася до мене.
- Не заперечуватимете, якщо я складу вам компанію?
- Вам навіть все одно куди ми їдемо? - я підняла брову, а потім звернулася до служниці, що підбігла: - Одягни Коррадо, він поїде зі мною.
- Так, все одно. То ви дозволите, леді Резеда-Сандро?
Мені відверто хотілося відмовити. Нічого особистого, бард був мені навіть симпатичний, я знала всі його твори, і не лише ті, що перекладені ольдовійською. Але зараз хотілося просто втекти. Настрій псував і малюнок пасинка. Мені не давав спокою той, кого він чув у стінах. Всі довкола стверджували, що це лише плід уяви хлопчика, яка розігралася на тлі стресу. Але… уява не могла пошкодити щілину для ключа!
- Звичайно, Арне. Ви можете поїхати з нами. Але чи пустить вас Бертолдо у свою майстерню - вирішуватиме він, - повідомила я, коли виховання та страх перед загарбниками перемогли. Я вже й так нажила собі ворогів, сама не бажаючи того.
Ромілда вивела одягненого Коррадо, я взяла його за руку і хлопчик відразу притулився до мого боку.
Ми вирушили до виходу з палацу. На подвір'ї нас чекали Назаріо та Альба. Дівчина була одягнена в похідну сукню, плащ і тримала в руках теплу шаль для мене. А от Бруно був похмурий і вдягнений у свій звичний камзол. І я не побачила для нього осідланого коня, хоч констебль не любив їздити в каретах.
Коли я підійшла, подружжя вклонилося мені й Альба тільки підібгала губи, а Назаріо промовив:
- Фолкор від імені третього принца попросив мене підготувати до вечора ваші папери, леді Сандро. Тому їдьте до Бертолдо з Альбою. За мене не турбуйтесь. Там вас чекатиме Фредо, я послав за ним.
Кольнуло легке засмучення від останньої фрази констебля, але я нічим себе не видала і смиренно схилила голову:
- Дякую, Назаріо.
Констебль дивно зиркнув на мілаїрця, що йшов за мною, але я жестом показала, що все гаразд і першою пройшла до карети. Влаштувалася на м'якому дивані, посадивши пасинка поруч із собою. Дитина злякано тулилася все ближче.
Альба напружено поглядала на Арне Йансе, але говорити в його присутності не наважувалася. Чоловік, трохи піднявши шторку, зацікавлено роздивлявся замок. Погляд його був чіпким і уважним, наче бард збирався все це запам'ятати та вкласти кожну деталь у свою баладу.
Коррадо раптом почав схлипувати та хитатися з боку в бік. Я безпорадно глянула на нього і спробувала обійняти за плечі, але хлопчик сіпнувся. О ні, тільки б не істерика, адже доведеться повертатися.
- Ви дуже сміливий, світлий лорде, - раптом заговорив Арне, розливаючи по салону карети свій мелодійний голос. Пасинок здивовано завмер, подивившись на чоловіка, а той раптом витяг зі своєї кишені якісь потерті картки. Я ошелешено спостерігала за тим, що відбувається, а Йансе продовжував говорити: - Пам'ятаєте ці картки? - Бард розкрив гарні картинки віялом і продемонстрував хлопчику. Той навіть закусив губу, витягаючи голову назустріч, щоб краще розглянути. – Ми вже розглядали їх, коли малювали з вами.
- Малювали? - я спохмурніла, стривожено глянувши на Альбу. Дівчина також була спантеличена поведінкою мілаїрця. Мене навсправжки почало турбувати те, що він говорив, але Арне дивився тільки на спадкоємця герцога:
- Яку картинку ви оберете сьогодні?
Коррадо відсторонився від мене, простяг руку і тицьнув пальчиком в одну з карт. Арне запам'ятав куди вказав хлопчик і витяг карту, змірявши поглядом:
- Сьогодні у вас далека дорога та щасливе повернення додому. Там на вас чекатимуть солодощі. Які ви любите, світлий лорде?
Ми з Альбою так само не втручалися, Арне чекав відповіді, і на мій подив дочекався. Коррадо заговорив повільно та монотонно:
– Люблю грушевий зефір. Мама приносить… – фраза так і зависла у повітрі не завершеною.
- Мамо… - з усмішкою повторив Арне і скосив на мене очі, але тут же повернувся до розмови, поставивши моєму пасинку нове запитання: - Як думаєте, світлий лорде, мамі сподобався її портрет, який ми намалювали?
Я тихо ахнула, усвідомивши чиєю рукою була виведена фраза у коридорі.
- Мама любить мої малюнки, - кивнув Коррадо, опускаючи голову, через що його голос звучав приглушено: - Але іноді спалює.
Погляд мілаїрця тепер затримався на моєму обличчі довше, і я не витримала:
- Деякі полотна Коррадо можуть бути неправильно сприйняті. Але навіщо ви це зробили? Я говорю про мій портрет. Як ви взагалі підбили на це дитину? І ... - я на мить заплуталася у своїх думках, але продовжила: - І як ви наважилися піти проти бажання Білого Кату?
