Янголи і демони - Ден Браун

— Неймовірно! Я думав, це лише гра!

— Вони вбили Папу! Чуєш? Папу Римського!

— Це ж треба! Цікаво, скільки за це дають балів?

Зі сміхом вони вибігли з кімнати.

Сильвія дивилась на ці веселощі з німим подивом. Ревна католичка, працюючи серед науковців, вона час до часу мусила терпіти антирелігійні висловлювання, але те, що влаштували ці і хлопчаки, було поза межами її розуміння. Вони бурхливо раділи непоправному нещастю Церкви. Як можна бути такими безсердечними? Звідки ця ненависть?

Для Сильвії Церква завжди була чимось абсолютно невинним... місцем єднання й самопізнання... іноді просто місцем, де можна голосно співати і ніхто на тебе не витріщається. Із Церквою були пов'язані всі важливі віхи її життя — похорони, весілля, хрещення, свята — і Церква нічого не вимагала взамін. Навіть пожертви були добровільні. Її діти завжди поверталися з недільної школи піднесені, сповнені ідей, як допомагати іншим і бути добрішими. Що в цьому могло бути поганого?

Її завжди дивувало те, що так багато «блискучих голів» ЦЕРНу не здатні були збагнути значення Церкви. Невже вони справді вірять, що пересічну людину можуть надихати кварки й мезони? Чи що рівняння можуть замінити комусь віру в божественну сутність всього?

Приголомшена, Сильвія пішла далі по коридору повз інші кімнати для відпочинку. В усіх було повно людей. Вона згадала про телефонний дзвінок Колерові з Ватикану. Простий збіг? Можливо. Ватикан час до часу телефонував до ЦЕРНу — начебто з ввічливості, перед тим, як черговий раз публічно засудити наукові програми ЦЕРНу. Останній раз критика Ватикану стосувалась досягнень ЦЕРНу у нанотехнологіях. Церква не схвалювала цих досліджень, бо вони могли пришвидшити розвиток генної інженерії. ЦЕРНові було байдуже. Щоразу після істерики Натикану телефон Колера розривався від дзвінків директорів компаній, охочих купити патент на нову технологію.

— Поганої реклами не буває, — любив казати Колер.

Сильвія подумала, що, може, варто послати Колерові — хоч би де він зараз був — повідомлення на пейджер і порадити подивитися новини. Чи йому це важливо? А може, він уже все знає? Звичайно, знає. У цей момент він, мабуть, записує весь репортаж на свою чудернацьку мініатюрну відеокамеру і вперше за рік усміхається.

Сильвія йшла далі і нарешті натрапила на кімнату, де настрій у присутніх був стриманий... майже пригнічений. Тут біля телевізора зібралися найстарші й найшанованіші працівники ЦЕРНу. Вони навіть не глянули на Сильвію, коли та тихенько увійшла й опустилася в крісло.

На іншому краю ЦЕРНу в замороженому помешканні Леонардо Не гри Максиміліан Колер щойно дочитав знайдений у тумбочці біля ліжка щоденник у шкіряній палітурці. Тепер він дивився по телевізору новини. Через кілька хвилин Колер поклав щоденник на місце, вимкнув телевізор і залишив помешкання.

А у Ватикані кардинал Мортаті поніс до каміна в Сікстинській капелі наступну тацю з бюлетенями, підпалив їх — і з димаря на даху пішов чорний дим.

Два голосування. Папи не обрали.

83

Ручні ліхтарі аж ніяк не могли змагатися з величною темрявою собору Святого Петра. Чорна безодня над головою гнітила, як ніч без зірок. Вітторії здавалося, що з усіх боків її обступила порожнеча, як величезний безлюдний океан. Вона намагалася не відставати від камерарія і швейцарських гвардійців. Десь під куполом затуркотів голуб і, залопотівши крильми, полетів геть.

Немов відчувши її тривогу, камерарій затримався й поклав руку дівчині на плече. Через його дотик у неї влилася сила, немовби цей чоловік якимось дивом вселив спокій, що був їй потрібний, аби зробити те, по що вони сюди прийшли.

І по що ж ми прийшли? думала вона. Це божевілля!

Однак Вітторія знала: хоч би якою жахливою й неблаговидною здавалася їхня місія — вона була неминуча. Непросте рішення, яке мусив прийняти камерарій, вимагало інформації... інформації, що крилася в одному із саркофагів у підземеллі Ватикану. Цікаво, що вони там знайдуть? Невже ілюмінати справді отруїли Папу? Невже їхня влада простягається аж тик далеко? Невже я й справді стану очевидицею першої в історії автопсії Папи?

Вітторія з подивом усвідомила, що в цьому темному храмі вона почувається гірше, ніж у нічному океані поряд із морськими чудовиськами. Природа була її стихією. Природу вона розуміла. А от проблеми людської душі були для неї загадкою. Журналісти, що чатували під мурами Ватикану, нагадували їй риб-хижаків, що кружляють у темряві навколо жертви. Кадри з тілами вбитих кардиналів знову нагадали їй батька... і різкий, моторошний смішок убивці. Цей покидьок бродить десь неподалік. Вітторія відчула, як гнів витісняє з її серця страх.

Вони обійшли колону — Вітторії вона здалася ширшою за найтовстішу секвою — і попереду з’явилося якесь жовтаве світіння. Здавалося, воно виходить з-під підлоги у центрі базиліки. Коли вони підійшли ближче, Вітторія зрозуміла, що це таке. Попереду було знамените святилище під головним вівтарем — розкішна підземна камера, у якій зберігається найсвятіша реліквія Ватикану. Коли вони опинилися над самим отвором у підлозі, Вітторія подивилася вниз і побачила золоту скриньку, оточену безліччю лампад.

— Мощі Святого Петра? — запитала вона, наперед знаючи, що так воно і є. Усяк, хто приходив до собору Святого Петра, знав, що саме зберігається в золотій скриньці.

— Взагалі-то, ні, — відповів камерарій. — Це типова помилка. Мощей тут немає. Насправді у цій скриньці зберігаються так звані палії— плетені паски, які Папа вручає новообраним кардиналам.

— А я думала...

— Усі так думають. У путівниках це місце називають могилою святого Петра, але насправді Святий Петро покоїться на два поверхи нижче, у землі. У сорокових роках Ватикан розкопав його могилу. Туди нікого не пускають.

Вітторія була вражена. Острівець світла залишився позаду, і вони знову занурилися в пітьму, а Вітторія тим часом згадувала розповіді про паломників, які долали тисячі миль, аби тільки побачити цю золоту скриньку. Вони були впевнені, що побували в товаристві Святого Петра.

— А може, Ватиканові варто розповісти людям правду?

— Дотик до божественного всім нам іде на користь... навіть коли він тільки уявний.

Як науковець, Вітторія не могла заперечувати цієї логіки. Вона читала безліч історій про так званий ефект плацебо — коли звичайний аспірин виліковував раку людей, які вірили, що вживають чудодійні ліки. Зрештою, що таке віра?

— Зміни, — знову заговорив камерарій, — у Ватикані відбуваються дуже важко. Визнання минулих помилок, модернізація — усього цього ми традиційно уникаємо. Його Святість намагався щось із цим зробити. — Він помовчав. — Покійний Папа хотів налагодити- контакт із сучасним світом. І шукав нових шляхів до Бога.

Вітторія кивнула в темряві.