Твій на місяць - Анастасія Соловйова

Я злякано дивлюся на Ярика. Його слова — якийсь дикий потік свідомості, образливі фрази б'ють по щоках і натягнутих нервах. Кидаю останній погляд на батька — він не заперечує, не намагається мене захистити, тільки губи у нього тремтять і плечі напружені.

Мене накриває розпач. Не можу більше терпіти цей пронизливий біль. Я випадково перекидаю на стіл келих з вином, але не зупиняюся ні на мить. Тільки біля машини Романа приходжу до тями: падаю на сніг, закриваю обличчя руками і даю волю сльозам.

Важко відпускати близьку людину, але мені потрібно це зробити. Татові не місце у моєму житті. Він ігнорує рідну доньку, стає на бік токсичної дружини та ґвалтівника-пасинка. Батька вже не врятувати. Можливо, він навіть по-своєму щасливий: не треба нічого вирішувати, зайвий раз трясти повітря, нервувати і переживати — за нього все зробила дружина. І квартиру змінила, і у стосунках із дочкою розібралася. Більшість людей так і живуть у своїх шкаралупах, не хочуть дивитися правді у вічі, бо їм страшно зіткнутися з реальністю.

Я витираю сльози долонею і сліпо дивлюся в далечінь. Сподіваюсь, теперішнє життя подобається батькові, хай костеніє далі у своїй убогій реальності, а я не хочу мати з ним нічого спільного. Більше ніколи не повернуся сюди, настав час відпустити минуле. Біль пронизує серце, але я терплю.

Нічого страшного. У мене є Ксюха та Роман. До речі, де ж він? Через силу піднімаюсь і штовхаю двері вже чужого дому.

Заходжу на кухню. Мені відкривається чудова картина. Ярик корчиться від болю на підлозі: нижня губа розсічена, під правим оком розливається темно-червоний слід від удару, волосся скуйовджене. Братець спльовує на підлогу кров разом із двома вибитими зубами, тримається за ребра і жалібно стогне. У його очах — страх і сльози, він жалюгідний і нікчемний. Нарешті хтось поставив цього пихатого сопляка на місце. Може, зрозуміє, що за свої вчинки рано чи пізно доведеться відповідати.

За крок від ненаглядного синочка волає і заламує руки мачуха. Батько часто моргає і злякано дивиться на Романа.

— Ти розумієш, що втратив свою єдину дочку? Ася готова була тебе за все пробачити, забути навіть те, що ти став на бік ось цієї фальшивки і потенційного ґвалтівника, — люто кричить Роман, зневажливо вказуючи пальцем на Ярика.

— Все зовсім не так. Ася могла перебільшити, за нею таке раніше спостерігалося, — боягузливо бурмоче батько.

Та хто взагалі ця людина?

Рома стискає руки в кулаки і робить крок уперед. У його очах сліпа ненависть, рухи плавні, відточені. Він ніби хижак, що почув здобич, йде до мети, наплювавши на наслідки. Кілька секунд милуюсь ним, відчуваючи шалену подяку — завжди зрозуміє, завжди захистить. Мій чоловік.

— Ромо, не треба, — підходжу до нього і торкаюся плеча. — Він того не вартий. Занадто жалюгідний. А за Ярика дякую.

Роман моргає кілька разів, його плечі під моєю долонею напружені, подих шумний, важкий. Він заплющує очі, на вилицях виступають жовна. Швидко перехоплює мою руку, піднімає її до губ та цілує долоню.

— Так, ти маєш рацію. Йдемо звідси.

Я не озираюсь, коли ми залишаємо батьківський будинок. Мовчу всю дорогу, не відповідаючи на запитання Романа. Засніжені поля за вікном викликають тугу. Серце більше не болить, воно німіє та слабо пульсує. 

Що ж, жорстока правда краща за сліпі надії.