Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Не хочеш тікати?

— Хочу й буду. Тебе послухав, начальнику, й плани трошки поміняв. Офіцере, ти б мене вломив лягавому при першій же нагоді? Навіть якби я зараз не проявився — здав би?

— Можеш не сумніватися, — вичавив із себе Вовк.

— Бач, мені ховатися вже нема смислу. Тому, бродяги, ми підемо разом. Не ломайся, наче цілка, Офіцере. Рішення прийняте. Втрьох веселіше.

Від бандита Левченко такої пропозиції не чекав.

— Куди… куди підемо?

— О, здрасьтє! Ще одна незаймана баришня! Туди, — Теплий кивнув у бік вікна, звідки виднівся ліс. — Ми всі троє в одному човнику. Офіцера шукають за втечу. Мене наказано по можливості вбити на місці. Ти, начальнику, здається мені, теж пасажир не простий. Бо послухав, що казав, як викладав. Окрас у тебе не червоний, так собі мислю.

У Андрієвих вухах усе голосніше клацала стрілка невидимого годинника. Час, час, усе це час…

— Тебе відпускають, — промовив він. — Ніхто не спинятиме. Я даю тобі фору даю. Нікому не скажу, що бачив тебе й говорив із тобою. Багато пояснювати, мені ж гірше. Та й Вовка підставлю. Слово.

— Вірю.

— І не йдеш?

— Йду. Спершу — з вами. Потім — своєю дорогою.

— В чому твій інтерес?

— Є один, — Теплий знову цокнув язиком. — Слухай, начальнику, я ж за першою злодійською професією ведмежатник. Ламати сейфи для мене — улюблена робота. Там, куди ви з моїм корешем Вовком намилилися, є сейф. Ну, може бути, я так собі почув. І те, що всередині, тебе цікавить. Сам відкриєш? Чи ви його з Офіцером на пару потягнете? Куди? Гранатою рвонеш замок? А раптом там все пошкодиться? Багато є небезпек для тебе, начальнику, дуже багато. Жора ж Теплий замок приголубить, як гладеньку пухкеньку бабу. Нічого поганого не зробить, акуратно позбавить дівочості. Далі видно буде. Годиться?

Вирішувати треба негайно.

Левченко вже майже фізично відчував, що кожна наступна втрачена хвилина грає проти нього. Глянув на Ігоря. Цього разу погляди зустрілися. Тепер читалося щось осмислене. Далі мовчав, видно, чекаючи, про що домовляться сильніші сторони.

— Я так і не втяв, задля якого чорта тобі все це треба, Теплов. Прогулянка, маю на увазі.

— Сейф, — повторив Теплий. — Попереджаю, начальнику: почнеш торгуватися — вліплю кулю в довбню Вовкові. Потім ми з тобою, хто перший, хто кого. Ти мене — банкуй. Але чорт знає, чи зможеш сам піти до лісу. Я тебе — така ж сама історія. Тільки, повторю, якщо забув — мені втрачати нема чого. Вам обом — є, мужики. Краще не доводь, начальнику.

Він правий. Рішення прийняте.

— Нехай, — обережно проговорив Андрій. — Дійдемо. Впораєшся ти з сейфом. Ну і?

— Розійдемося, наче в морі кораблі. Ти ж відпустити хотів на чотири боки. Є різниця, коли — прямо зараз чи за якихось три–чотири години?

Левченко за цей день встиг зайти надто далеко. Ще один ризикований з усіх точок зору крок не зробить гірше.

— Нема різниці, ти правий, — погодився він, зважуючи кожне своє слово. — Нутро сейфа мене теж може зацікавити, вірно прикинув. І моє слово міцне — я тебе готовий відпустити. Не здаватиму хоча б через те, що доведеться підставляти не лише Вовка. Його жінка з дитиною, ними ризикувати не маю права. Але є одна річ, Теплий, на яку я піти не можу й не йтиму. Не влаштує умова — давай, спробуємо постріляти. Кінець кінцем, не лише тобі нічого втрачати.

— Ага. Умова, значить. Тобто, домовлятися ти хочеш.

— Хочу.

— Кажи.

— Здаси ствол.

Такого Теплий явно не чекав — це відбилося в нього на пискові.

— Здати –що?

— Зброю, — твердо повторив Левченко. — Пістолет. Не збираюся я повертатися до тебе спиною. Волков, як мені здається, теж. Нам із тобою не по дорозі. Ти правий, Жора. Ми випадково сіли в один човник. Та це зовсім не означає, що ми спільники. Й будемо прикривати один одного далі. Ти це розумієш. Підставляти спину такому озброєному упиреві, як ти, не будемо ані я, ані Ігор. Правильно, Вовче?

— Так точно, — почулося у відповідь.

— Моєму слову вірити можна. Твоєму — ні. Хоч клянися тут на крові. Здавай зброю, Теплов. І, вважай, домовилися.

— Я не шмалятиму в тебе.

— Не вірю. Ствол.

Левченко ще тримав папірець. Спокійно запхав його в кишеню шинелі. Переклав свій пістолет у ліву руку. Правицю простягнув, зробив крок до Жори, навіть не намагаючись підняти зброю. Рука вільно висіла вздовж тулуба. Ніби отримавши від Андрія імпульс, Ігор, так само зберігаючи видимий спокій, розвернувся до Теплого лицем. Намагаючись не зважати при цьому, що він, а не Левченко, стоїть під дулом.

— Ствол, — повторив Андрій. — Часу вже нема зовсім.

Жора гмикнув.

На лиці відбилися всі етапи вагань.

— Хер із тобою. Повірю.

Спритно перехопив пістолет за дуло, ступив назустріч Левченку.

Андрій вчасно зловив погляд Вовка. Прочитав гостре бажання навалитися на Теплого, скрутити його разом із Ігорем — а то й просто застрелити з чистою совістю. Та стримався. Ледь помітно хитнув головою, хоч спокуса порушити домовленість із бандитом лишалася величезною. Заховав конфіскований пістолет у кишеню галіфе, свій демонстративно повернув у кобуру. Застебнув ґудзика, спитав:

— Ще щось є, а, Теплий?

— Інструмент. Звичка, ношу з собою кілька чарівних паличок.

— Теж здавай.

— Відсмокчеш, — у тон відповів Жора. — Відмички не стріляють. Не заряджені. І не гострі, не заколю. Мандраж тебе, бачу, колотить. А на війні ж був наче, начальнику…

— Хлебало заткни! — гаркнув Левченко, якому Теплий уже почав набридати. — Хоч ти мені здав дуло, я тобі все одно не вірю.

— Переживу.

— Молодця, — Андрій легенько ляснув себе долонею по стегну. — Бери свої причандали, збираємось, раз домовились. Справді, троє в цій ситуації навіть краще. І не дай Боже тобі, Теплий…

— Хоре лякати, начальнику! — огризнувся Жора. — Я за свої базари теж навчився відповідати. Думаєш, не бачу, як очиці блищать? Розписав би мене зараз на місці… Добре, слова сказані. Я готовий, погнали.

— Ти? — Левченко глянув на Ігоря.

— Підемо… Тільки, товаришу старший лейтенант…

— Ну?

— Прохання до тебе, Левченко.