Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Ми потім ще кілька разів так засинали, — пояснив Грім. — Не сумнівалися, що підмішують якесь шкідництво в їжу. Не їсти? Ніхто не пробував. Вони всі, звісно, совєцькі, але я скажу — хлопи міцні. Бійці, визнаю.
— Думаєш, лише ваші повстанці вміють воювати?
— Ніколи так не думав, — відмахнувся велетень. — Я ось про що. Страхопудів серед нас не було, визнаю. Коли все це почалося, забули, хто ми кому є, разом стали триматися, говорити. Так усім зробилося страшно. Мені теж. Бо до кожного дійшло: не інакше Павло, партизан, кричав тієї ночі. Не лише тієї, наступної повторилося все. Нас, правда, вже закривали. Далі знову присипляли. Вдень ходили, мов ватяні, так дурман діяв. А тоді щоночі нас почали заглушувати. Відтоді якось так дні змішалися, ми вже перестали їх контролювати. Поки ще одного з нас не забрали туди, до Гота.
Левченко стрепенувся.
— Куди? До якого Гота?
— Хто його знає… Один із нас трохи розбирав німецьку. Коли Штраус обстежував його в їхній лікарні, читав якісь результати аналізів, коментував їх зі своїми… з іншими, хто там був, німцями, то час від часу згадував якогось Гота.
— Що значить — згадував?
— Слухай, не знаю я тієї мови! — вигукнув Грім. — Навіть не дослухався до їхнього кумкання. А той хлопець, Ілля, з Рязані, розумів. Виду не показував їм. З нами ділився почутим. Від того не легше, бо все одно нічого не ясно. Ані що з нами буде, ані якого біса вони там роблять із людьми. Ілля тільки чув: Штраус та інші зважали, чи сподобається щось Готу. Або — як це сприйме Гот. Або просто — що скаже Гот. Той Гот для німців на об'єкті ніби головний. Від нього багато залежить. Вони там його вказівки виконували. Ще сказав, пам'ятаю — сейф стояв у кабінеті Штрауса. Він туди ховав результати дослідів над нами. Теж для Гота, як собі думаю.
Андрій наморщив лоба, потер перенісся.
— Німецькою говорили, значить?
— Німці. То їхня мова.
— Значить… Значить, у них там був головним Бог. Або вони когось між собою називали Богом. Чи той сам себе Богом назвав.
— Чому?
— Гот. Я трохи вчив у школі німецьку. Не аж так добре її знаю, та на фронті наблатикався. Мені досить шкільних знань, аби перекласти. «Гот» — це Бог німецькою. Так воно звучить.
4
Зараз потилицю пошкріб велетень.
Зиркнув на Катерину, яка весь цей час стояла осторонь, мовчала й слухала. Потім знову глянув на Андрія.
— Вони там, виходить, Бога постійно згадували. Всує.
— Ні, Громе. Ти правий. Вони згадували Бога, але не того, про якого ти думаєш. І якому люди звикли молитися. Мислю я, дійсно була там людина, яка називала себе Богом. Чи її прозвали так. Причому не треба виключати: іменем Бога міг назватися, хто завгодно. Хоч чоловік, хоч жінка.
— Була б тоді Богиня.
— Не скажи, Громе, не скажи… Далі що?
— А нічого! Втекли ми звідти, пощастило. Ілля з Рязані якось попередив — чув наче, що Гот звелів тримати мене для нього останнім.
— Що він мав на увазі?
— Тю на тебе! Хіба ж я знаю! На той час усе якось скоро пішло. Хлопців із блоку почали забирати до Гота днів через два–три кожного. А тим, хто лишився, не завжди вже давали снодійне. Правда, ми все одно були якимись напівживими. Та ночами чули крики знадвору. Всякий раз — ніби нелюдські.
Левченко двома пальцями підняв тоненьку суху гілочку. Замислено глянув на неї, ніби могла підказати щось чи наштовхнути на потрібну думку. Потім переламав навпіл, відкинув уламки, клацнув пальцями.
— Я ніколи такими справами не займався. Парафія не моя. Ні коли на фронті був, ні зараз, в тилу. Але краєм вуха чув: німці облаштовували різні бази, коли були тут, на нашій території. Вивчали, наприклад, дії якихось ліків на людях. Нових, тільки–но виготовлених препаратів. Експериментальні зразки називається. Чи щось таке. А наші люди, полонені або цивільне населення, жінки та діти, служили фріцам за морських свинок. Чи за мишей, як хочеш — так називай.
— Випробовували різну гадість на живих людях?
— Не просто на живих — на здорових. Чого б тоді вас, таких легенів, навмисне відбирали в таборі?
Тепер перезирнулися же Грім із Катериною.
— Ілля припускав подібне.
— Речі очевидні. Лишається зрозуміти, як ти втік, чому повернувся сюди і що все це має спільного з сатанівським перевертнем.
Велетень гмикнув.
— Ти вже так його називаєш… Здалеку бачив, кажу ж тобі. Наче звичайний собі чоловік. Високий. Я ще озвався до нього, так він рвонув, наче стріляли. А спільне щось навряд чи є. Підозрюю: ким би він не був, знайшов той об'єкт. Ну, чи що там від нього лишилося. І ховається. Я ж думав — знаю туди дорогу. Бач, міни, ще й капкани…
— Не про те говоримо, — Андрій на мить примружив очі, вкотре за цей час намагаючись зібратися з думками. — Я запитую. Ти відповідаєш. Годиться?
— Давай так, — знизав плечима Грім.
— Гаразд. Отже, як ти втік? І чи сам ти тікав?
— Мотнули з Іллєю. Не знаю, звідки там літак з'явився, що хотів бомбити. То я так сказав — об'єкт. Насправді бомби скинули поруч, недалеко. Може, навіть туди цілили, але промахнулися. Ні тоді, ні тепер не розбереш. Тільки коли рвонуло, ми з Іллєю ніби прокинулись.
— Ніби?
— Тобто — прочухались зі сну. Та ми ж були ще заглушені тими їхніми порошками чи що вони там додавали… Ну, в той момент мов пелена зійшла.
… Грім згадав: зникла, щезнула млявість. Як навалилися з Іллею на зачинені двері блоку, і ті піддалися, хоч думали — замки міцні. Коли вивалилися в ніч, на двох в'язнів у білому ніхто не звертав уваги. Німці кричали, мурашилися, хтось навіть стріляв у повітря, а там, за густою колючою дротяною огорожею, дибки ставав ліс. Ілля тоді метнувся назад, вибіг уже вдягнений у своє, темне, менше кидалося в очі.
Зараз, повертаючись подумки в той час, Грім кривив душею — голова тоді крутилася, шуміло й вело. І все ж не настільки, аби він не міг зробити, як товариш. Куди бігти — не знали, нагнулися й кинулися в бік воріт. Рвонуло зовсім близько, так, що
