Втрата - Лінвуд Барклі

— Як, наприклад, посилати хлопців в автомобілі, щоб вони хапали людей на вулиці? — запитав я.

— Саме так, — сказав Вінс. — У такому дусі. — Він помовчав. — Ви мені дозволите запропонувати вам каву?

— Дякую, — сказав я. — Не відмовлюся.

Він підійшов до прилавка, наповнив мені чашку з кавоварки й повернувся до столу.

— Я все ще стурбований тим, що ви, і той детектив, і та жінка-коп розпитували повсюди про мене, — сказав він.

— Можу я говорити з вами відверто, не боячись, що ви вирвете мені чуприну або встромите ножа між пальцями?

Вінс повільно кивнув, не відриваючи від мене погляду.

— Ви були з Синтією в ту ніч. Її батько знайшов вас удвох і потяг її додому. Менш як через дванадцять годин Синтія прокидається і бачить, що з усієї своєї родини в домі залишилася лише вона. Як я вже спробував сказати вам раніше, ви, ймовірно, один із останніх людей, хто бачив когось із її родини, крім самої Синтії, живим. І я не знаю, чи сварилися ви з її батьком, Клейтоном Біджем, але щонайменше то була дуже прикра ситуація, коли батько знайшов її з вами й забрав додому. — Я зробив паузу. — Але я певен, що поліція вже допитувала вас про це у свій час.

— Авжеж, допитувала.

— І що ви їм сказали?

— Я не сказав їм нічого.

— Як це?

— А саме так, як я кажу. Я не сказав їм нічого. То була істина, якої я навчився від свого старого, нехай Бог упокоїть його душу. Ніколи не відповідай на ті запитання, які тобі ставлять копи. Навіть якщо ти на всі сто відсотків невинний. Ні в кого й ніколи ситуація не ставала кращою після розмови з копами.

— Проте ви могли б допомогти їм прояснити, що ж насправді сталося.

— Це мене не обходило.

— Але хіба така поведінка не підсилила підозри поліції, що ви якось до цього причетні? Бо інакше чому б ви відмовлялися говорити з ними?

— Можливо. Однак вони не можуть звинуватити тебе, спираючись лише на підозру. Їм потрібні докази. А вони не мали жодних доказів. Якби вони знайшли бодай один доказ, я не сидів би тут і не мав би приємну бесіду з вами.

Я відпив один ковток кави.

— Вона чудова, — похвалив я.

І вона справді була чудова.

— Дякую, — сказав Вінс. — А тепер чи можу я бути з вами цілком відвертим, не боячись, що вирвете мого чуба? — запитав він із посмішкою.

— Гадаю, боятися цього у вас немає жодних причин, — мовив я.

— Я почував себе тоді дуже кепсько. Мені було прикро, що я не можу допомогти Синтії. Бо вона була… Я не хотів би вас засмутити своїми словами, адже ви її чоловік.

— Усе окей.

— Вона була дуже й дуже милою дівчиною. Трохи шалапутна, як і всі підлітки її віку, але зі мною її було не зрівняти. На той час я вже мав проблеми з копами. Я думаю, тоді вона пережила короткий період захоплення поганим хлопцем. До того, як зустріла вас. — Він сказав це таким тоном, ніби для неї це було певним падінням. — Я не мав наміру вас образити.

— А я й не думав ображатися.

— Вона була чудовою дівчинкою, і я дуже переживав, що таке з нею сталося. Господи, ви тільки собі уявіть — ви прокидаєтеся одного дня, а вся ваша довбана родина зникла. І мені дуже хотілося б щось для неї зробити, ви мені вірите? Але мій батько сказав мені: тримайся якнайдалі від таких дівчаток. Нам не треба зайвих проблем. Копи й так уже дивитимуться на тебе з підозрою, із твоїм минулим, зі старим батьком, що по вуха загруз у такому багні, як я, тож нам тільки й бракує, щоб ти водився з дівчиною, усю родину якої, либонь, убито.

— Мабуть, я можу вас зрозуміти. — Я дуже ретельно добирав наступні слова. — Вашому батькові велося добре, чи не так?

— Ви маєте на увазі гроші?

— Атож.

— Так, справді. Гроші в нього були. Він умів їх здобути. Поки його не вбили.

— Я трохи чув про це, — сказав я.

— А що ви ще чули?

— Я чув, що люди, які, найімовірніше, вбили вашого батька, потім поплатилися за це.

Вінс посміхнувся похмурою посмішкою.

— Атож, вони поплатилися. — Він повернувся до попередньої теми й запитав: — Але чому ви запитали про гроші?

— Як ви думаєте, чи ваш батько міг співчувати Синтії, шкодувати, що вона опинилася в такій ситуації? Співчувати настільки, що вирішив допомогти оплатити її навчання в коледжі?

— Що ви сказали?

— Я просто запитую. Чи не міг він подумати, що ви певним чином відповідальні за те, що з нею сталося, що, можливо, ви якось причетні до зникнення її родини і що він міг би передавати гроші тітці Синтії, Тес Берман, анонімно, щоб допомогти заплатити за її навчання?

Вінс подивився на мене так, ніби я втратив розум.

— Кажете, ви вчитель? Невже в середній школі дозволяють, щоб дітей навчали люди з таким схибленим розумом?

— Ви могли б просто сказати «ні».

— Ні.

— Тому що, — сказав я, сперечаючись сам з собою, чи слід мені ділитися цією інформацією, але іноді ти просто відчуваєш необхідність викласти усе, що в тебе на душі, — хтось це робив.

— Без брехні? — запитав Вінс. — Хтось і справді давав її тітці гроші на навчання?

— Справді давав.

— І невідомо хто?

— Невідомо.

— Чудасія та й годі, — сказав він. — А цю тітку, ви кажете, вбили?

— Атож, убили.

Вінс Флемінґ відхилився назад на своєму стільці, якусь мить дивився у стелю, потім знову випростався й поклав руки на стіл. Він глибоко зітхнув.

— Гаразд, я вам дещо скажу, — промовив він. — Але за умови, що ви нічого не розповісте копам, бо якби ви їм сказали, я категорично б це заперечив, аби вони не знайшли способу використати це проти мене, бісові діти.

— Гаразд, приймаю вашу умову.

— Можливо, я й міг би їм це сказати, і для мене не було б у цьому ніякої шкоди, та я не міг піти на такий ризик. Я не міг визнати, де був тоді, навіть якби це допомогло Синтії. Я здогадувався, що копам може спасти на думку в якийсь момент, що вона якось причетна до вбивства своєї власної родини, хоч я й знав, що вона ніколи цього не зробила б. Тож я не хотів, щоб і мене приплутали до цієї справи.

Я відчув, що в роті в мене пересохло.