Втрата - Лінвуд Барклі
— Особливості мого бізнесу іноді примушують мене мати справу з людьми, чий бізнес дещо відхиляється від загальної практики.
— Розумію, — сказав я.
— Тому коли незнайомі люди починають розпитувати про мене, то я волію влаштувати нашу зустріч у такому місці, де напевне матиму перевагу.
— Я тепер бачу, що ви маєте такий звичай.
— Отже, хто ви, в біса, такий?
— Тері Арчер. Ви знаєте мою дружину.
— Я знаю вашу дружину, — повторив він із таким виразом, ніби хотів сказати: «Ну то й що?»
— Ви добре знали її багато років тому.
Флемінґ подивився на мене похмурим поглядом, запихаючи в рот наступну порцію сосиски:
— То в чому справа? У мене був роман із вашою половиною чи щось таке? Зрозумійте, це не моя провина, якщо ви не можете зробити вашу жінку щасливою і їй доводиться приходити до мене по те, чого вона потребує.
— Ідеться не про те, — сказав я. — Мою дружину звати Синтія. Ви знали її, коли вона була Синтією Бідж.
Він перестав жувати.
— О! Прокляття. Але ж, чоловіче, це було збіса давно.
— Двадцять п’ять років тому, — уточнив я.
— Ви довго вагалися, перш ніж до мене прийти, — сказав Вінс Флемінґ.
— Останнім часом сталися деякі дивні події, — почав я. — Думаю, ви пам’ятаєте, що сталося тієї ночі?
— Авжеж. Уся її довбана родина зникла.
— Саме так. Вони щойно знайшли тіла матері Синтії та її брата.
— Тода?
— Атож.
— Я знав Тода.
— Справді?
Вінс Флемінґ стенув плечима.
— Трохи. Я хотів сказати, ми ходили до однієї школи. Він був класний хлопець.
Він підтягнув ближче до себе, на край тарілки, шматок омлету, политого кетчупом.
— Вам не цікаво, де вони їх знайшли? — запитав я.
— Я думаю, ви мені зараз скажете.
— Вони були в автомобілі, який належав матері Синтії, в жовтому «Форді-Ескорті», на дні затопленого кар’єру, в штаті Массачусетс.
— Серйозна справа, нехай їй біс.
— Авжеж, серйозна.
— Вони там перебували, мабуть, досить довго, — сказав Вінс. — І копи змогли впізнати, хто це такі?
— ДНК, — пояснив я.
Вінс захоплено похитав головою.
— Довбана ДНК Що б ми робили без неї?
Він доїв свої сосиски.
— А тітку Синтії вбили, — сказав я.
Очі Вінса звузилися.
— Здається, Синтія розповідала мені про неї. Тітка Бес?
— Тес, — виправив я.
— Атож. І як це було?
— Хтось заколов її ножем у власній кухні.
— Он як, — сказав Вінс. — Чи існує причина, з якої ви розповідаєте мені все це?
— Синтія зникла, — сказав я. — Вона… втекла. З нашою донькою. Ми маємо доньку на ім’я Ґрейс. Їй вісім років.
— Це погано.
— Я подумав, існує шанс, що Синтія могла захотіти зустрітися з вами. Вона намагається з’ясувати, що сталося тієї ночі, а існує можливість того, що ви знаєте відповіді на якісь запитання.
— Що я можу знати?
— Не знаю. Але ви були останньою людиною, яка бачила Синтію тієї ночі, за винятком її рідних. І ви посварилися з її батьком, перед тим як він забрав Синтію додому.
Я не міг передбачити того, що сталося.
Вінс Флемінґ потягся лівою рукою через стіл, схопив нею мій правий зап’ясток, підтяг мою долоню до себе, тоді як його друга рука схопила біфштексний ніж, яким він різав на шматочки свою сосиску. Він змахнув ним над столом, описавши довгу і блискавичну дугу, й лезо вгородилося в дерево столу між моїм середнім і безіменним пальцями.
— Ой! — скрикнув я.
Рука Вінса затиснула мій зап’ясток, наче обценьками, притискаючи її до столу.
— Мені не подобається те, що ви припускаєте, — сказав він.
Я надто засапався, щоб відповісти. Я все ще дивився на ніж, розпачливо переконуючи себе, що він не простромив моєї руки.
— У мене до вас запитання, — сказав Вінс дуже спокійним голосом, усе ще тримаючи мій зап’ясток і залишивши ніж стриміти вертикально у столі. — Тут був іще один чоловік, який розпитував про мене. Ви щось про це знаєте?
— Який чоловік? — запитав я.
— Віком років п’ятдесяти, низенький, схожий на приватного детектива. Він теж розпитував тут про мене, хоч і більш ухильно, ніж ви.
— То, мабуть, був чоловік на ім’я Ейбеґнел, — сказав я. — Дентон Ейбеґнел.
— А звідки вам це відомо?
— Синтія його найняла. Ми обоє його найняли.
— Щоб стежити за мною?
— Ні. Я хочу сказати, що конкретно про це ми його не просили. Ми найняли його для того, щоб він спробував знайти родину Синтії. Або принаймні з’ясував, що з ними сталося.
— І це означало, що він повинен був вистежувати мене?
Я проковтнув слину.
— Він сказав, що, на його думку, на вас варто звернути увагу.
— Справді? І що ж він з’ясував стосовно мене?
— Нічого, — сказав я. — Тобто якщо він навіть щось з’ясував, то ми нічого про це не знаємо. І навряд чи коли-небудь дізнаємось.
— Чому ж так? — запитав Вінс Флемінґ.
Він або справді нічого не знав, або чудово вмів контролювати своє посічене віспою обличчя.
— Він мертвий, — сказав я. — Його теж убили. У гаражі для паркування, в Стемфорді. Ми думаємо, це якось стосувалося вбивства Тес.
— І хлопці казали мені також, що про мене ще розпитував один коп. Чорношкіра мадам, низенька й товста.
— Ведмор, — сказав я. — Вона розслідує всю цю справу.
— Що ж, — сказав Вінс, відпустивши свій зап’ясток і витягши ніж зі столу. — Усе це дуже цікаво, але мені, власне, до цього немає ніякого довбаного діла.
— То ви не бачили моєї дружини? — запитав я. — Вона не приходила сюди або до вашої майстерні поговорити з вами?
Дуже спокійним голосом він сказав:
— Ні.
І втупив у мене погляд, ніби чекав, що я стану заперечувати йому.
Я витримав його погляд.
— Сподіваюся, ви сказали мені правду, містере Флемінґ. Бо я зроблю все, що від мене залежить, аби вона й моя донька повернулися безпечно додому.
Він підвівся зі свого стільця, обійшов стіл і став біля мене.
— Чи повинен я сприйняти ваші слова як певну погрозу?
— Я хочу лише сказати, що коли йдеться про твою родину, то навіть такі люди, як я, люди, що не мають бодай крихітної частини того впливу, який мають люди на кшталт вас, навіть такі люди готові на все, що вони спроможні зробити.
Він схопив мого чуба в кулак, нахилив мою голову й наблизив своє обличчя до мого. Його подих смердів сосисками й кетчупом.
— Послухай-но, придурку, ти бодай трохи уявляєш собі, з ким розмовляєш? Ти забув, які хлопці привезли тебе сюди? Ти знаєш, що вони для мене здатні зробити? Ти можеш закінчити своє життя в купі тирси. Тебе можуть
