Українська література » » Прес-центр - Юліан Семенов

Прес-центр - Юліан Семенов

---
Читаємо онлайн Прес-центр - Юліан Семенов
лист був сумний. Я старший за тебе на чотири роки. Давай поживемо, поборемось і подружимо ще шість років, потім можна повторити Ерні Хема — дуло в рот, мить жаху і цілковитий спокій навіки.

Обнімаю, твій Харрісон».

57

20.10.83 (10 годин 02 хвилини)

Будинок Вольфа Цорра насилу вдалося знайти; як завжди, у таких районах приміської зони вулички маленькі, покручені, зачаєні.

— Цорр призначив Степанову зустріч легко, але кілька разів перепитав прізвище, попросив «пропеленгувати»[25] його, поцікавився, де той працює, дуже здивувався, дізнавшись, що не працює — в широкому розумінні — ніде, письменник; спитав, чи не емігрант, висловив подив, бо він був переконаний, що в Росії письменники мусять ходити на службу, повідомляючи в партію про кількість написаних за день слів; докладно пояснив, як краще знайти його будинок, але це скрупульозне пояснення ще більше заплутало Степанова: він звик орієнтуватися по головному напрямку: ліворуч чи праворуч, угору чи вниз, подробиці заважали йому, звик шукати швидко відтоді, як був репортером, мабуть, найщасливіша пора життя…

В Базелі сіявся дрібний дощ; настрій через це був похмурий, нервозний; до того ж Степанов боявся проскочити кордон і опинитись у Федеративній Республіці, кордон тут проходить вздовж Рейну, в самому центрі міста, паспортний контроль умовний, але для нього, звичайно, безумовний, потім, спробуй, доведи…

Як завжди, побідкався, що забув у Москві парасольку; коли відлітав, було сонячне бабине літо; людина живе сьогоднішнім днем, якось не хочеться думати, що ось-ось зарядить непогода, почнеться мряка, холод, не встигнеш оглянутись, як і святки… а там, дивись, і Новий рік… сніг іде, сніг іде… вкритий снігом пішохід, задивовані рослини — тільки Пастернак зміг так відчути цю трагічну пору переходу природи до зимової сплячки, справді, зима — це ніч року, і Олександр Яшин прекрасно написав про те, що всі, хто хворів, знають, які тяжкі нічні хвилини, вранці не вмирають, вранці живуть, живуть, і Джон Стейнбек відчував це саме, коли закінчив свій роман «Зима тривоги нашої»; боже, яка маленька наша земна кулька, які схожі почуття людей і які вони водночас роз’єднані!

Поки Степанов шукав будинок Цорра, кожанка його промокла, стала вогка, хоча б не простудитись, коли повертатимусь назад; а втім, у поїздах тут тепло, та й светр з ангори, нічого. Світла пам’ять Марку Соркіну, врятував від туберкульозу, а сам загинув ще зовсім молодим…

Двері відчинив Цорр; він був у сірому костюмі, сорочка світло-блакитна, туго накрохмалена; елегантний сірий метелик, м’які мокасини; він не приховав свого подиву, побачивши кремезного Степанова в коричневій шкіряній куртці, светрі, джинсах і важких, на каучуку мокроступах.

— Пан Степанов? — уточнив він і, тільки почувши ствердну відповідь, зняв ланцюжок з дверей. — Ласкаво прошу, будь ласка, проходьте.

Порядок у домі був клінічний. Степанов уже звик до того, що в квартирах і в котеджах німців та швейцарців завжди панував дух чистоти, ніде ні пилинки, кожна вазочка, квітка, не кажучи вже про стілець, немов були прикріплені надпотужним магнітом до свого місця; але в Цорра порядок якийсь зовсім неживий, металевий.

— Каву? — спитав Цорр. — Чи хочете погрітись? У мене є російська горілка «Смірнофф».

— Кави вип’ю охоче, — відповів Степанов. — А може, й горілки.

— А каву ви вип’єте до розмови, пане Степанов, чи коли розмовлятимемо?

— Краще до.

— Мене навчили готувати за турецьким рецептом — крім цукру трошечки лимона й щіпку солі, дуже смачна. Не боїтеся таких різких контрастів?

— О ні, — відповів Степанов. — Я пив таку каву на Кавказі, в Сухумі, справді дуже смачно.

— Я бував у Сухумі, чудове місто, але немає жодного нічного ресторану, ніде потанцювати, абсолютно не продумана сфера сексуального обслуговування туристів…

— Так, — посміхнувся Степанов, — з оцим туго, бідолашні туристи… Але якось влаштовуються, інакше б не їздили…

Цорр заварив каву в скляному кофейнику, зовсім рідку, спитав, чи не хоче Степанов сахарину, той відповів, що не може — хворі нирки, приніс тоненьку, з чудового фарфору цукорницю, запросив його сісти в крісло біля стереосистеми, легко закинув ногу за ногу і, сьорбнувши маленький ковток, спитав:

— Чим зобов’язаний вашому візитові?

— Пане Цорр, я чув, у вас є матеріали, пов’язані із злочинами нацистів…

— Звідки у вас така інформація, пане Степанов?

— Мені не хотілося б відповідати на це запитання, пане Цорр… Доведеться брехати, а це завжди неприємно…

— Добре, — кивнув Цорр, — я теж прихильник того, щоб говорити правду… Сформулюю мій інтерес інакше, якщо дозволите, вужче, вам тоді легше буде сказати правду… Ця інформація надійшла до вас не з банківських кіл? Ще конкретніше: не з тих, хто входить в орбіту Баррі Дігона?

— Ні.

— Я задоволений, пане Степанов… Річ у тім, що його люди звели наклеп на мене, звинувативши у зв’язках з мерзотником Ейхманом, начебто я винен у тому, що есесівці погубили брата Дігона Самуеля… Вони прогнали мене із служби, вони хотіли, щоб я зник з лиця землі, та, як бачите, правда перемогла… Я ніколи не був зв’язаний з нацистами, ніколи, хоч і працював у рейху, це правда, але там працював і Самуель Дігон зовсім відкрито до тридцять восьмого року… Більше того, я завжди був антинацистом і чим міг допомагав нещасним… Саме тому, що я був противником жорстокості, в мене збереглися деякі матеріали з трагічного єврейського питання… Пробачте, ви самі…

— Я росіянин…

— Дуже добре… Так от, тільки тому, що я був противником нерозумної жорстокості, я й погодився допомогти встановити контакти між німцями й американцями у сорок третьому році… Я керувався не корисливими цілями, а співчуттям…

— Контакти між ким і ким? Конкретно?

— Між князем Гогенлое і Алленом Даллесом.

— Але контакт було встановлено в сорок четвертому році, пане Цорр.

— У сорок третьому.

— У вас є якісь документи про це?

— Так.

— Можете познайомити мене з ними?

— У тому разі, коли ви пообіцяєте сказати правду про мою роль у цій справі… Знаєте, Герінг був великою свинею, але на суді в Нюрнберзі він, я чув, сказав непогану фразу, мовляв, не боїться позбутися голови, але боїться втратити обличчя… Найстрашніше — незаслужена образа, згодні?

— Цілком, пане Цорр, але яким чином я можу сказати правду про вашу участь у цій справі, якщо в мене немає документів, а є лише одностороння інформація? Правда завжди посередині, на зіткненні протилежних точок зору…

— От бачите! Абсолютно правильно! Я не хочу образити вас, але ви повинні погодитись, що у вашій пропаганді з приводу німців теж були перебільшення…

— Не можу погодитися, пане Цорр. Не було перебільшень. Була правда.

— Ну, гаразд, а Геббельс

Відгуки про книгу Прес-центр - Юліан Семенов (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: