Прес-центр - Юліан Семенов
Уявив собі, як тепер вона приїжджатиме до нього раз на тиждень, не частіше, і не одна, а з чоловіком; це здалося таким жахливим, аж серце защеміло; який же ти егоїст, заперечив він сам собі, відповідаючи Марі невлад, усе ще всміхаючись, розрізував сосиску, намазуючи її гірчицею («Так, дуже смачна, ваша правда, в Німеччині ще смачніші»), який же ти страшенний егоїст, невже ти хочеш тримати дівчинку все життя біля себе, це неможливо, їй потрібне власне життя, і дай боже, аби вона була щаслива з Ігорем, мало що він тобі не подобається, мусить сподобатись, бо ти любиш її, пишаєшся нею і, отже, віриш, що вона вибрала достойного, хіба я знаю, який він насправді? Ну й що, коли він недорікуватий і любить командувати? Всі в молодості люблять командувати, минеться; не могла ж вона вибрати дурня, вона така розумна, моя дівчинка, значить, так треба, і нема чого накручувати себе, нема нічого страшнішого за темну неприязнь, яка до того ж ще й не вмотивована як слід, а коли тобі здається, то перехрестись, як казали наші діди…
— Може, — заговорила Марі, — ми перенесемо нашу розмову на завтра? Я бачу, у вас сталося щось, ваше право не говорити мені, в чому справа… Хоч краще було б, якби, звичайно, ви могли намітити те, що ми маємо зробити завтра, і побалакати про те, що зроблено сьогодні.
Він кивнув на фужер.
— Пили вино?
— Так. Я вже заплатила.
— А чого ви така колюча? — розсердився Степанов. — Хочете ще?
— Давайте я вас почастую, як? Ви мене вечерею, а я вас напою. Віскі хочете?
Степанов покликав іспанця.
— Пляшку «Розе» дамі, мені, будь ласка, горілку. Допель[24]. А ще краще — три порції в одному стаканчику. — Він пояснив Марі: — Ваші двадцять грамів для нас, що слону дробина, наша норма — сто з причепом… І — Що таке «причеп»?
— «Причеп» — це сто грамів плюс п’ятдесят, саме така доза входить у гранчастий стакан, п’ють крізь зуби, а закушують шматком чорного хліба з сіллю та цибулиною…
— Як смачно сказали, — зітхнула Марі, — може, й мені за компанію покуштувати?
Офіціант приніс горілку й вино, увімкнув телевізор, усівся за столиком; передавали футбольний огляд, ніякої тобі політики, все ясно від початку до кінця…
— Знаєте, у нас був поет, — сказав Степанов, — чудовий поет… Я поселився за містом, недалеко від його дачі, збулася мрія ідіота… Привіз туди дочку, — він кивнув на телефон, — дружину, думав, там, у лісі, все буде зовсім по-іншому…
— А як стало?
— Я не про це… Ви весь час щось своє гнете, я вам про поета…
— Не сердьтесь… Мені дуже цікаво почути про вашого поета… Я знаю його ім’я?
— Навряд… Ви тут запам’ятовуєте лише ті імена, які вам вигідні, а не ті, які нам дорогі… Так ось, вийшов я годині о п’ятій ранку, був травень, а він у Підмосков’ї чудовий, його тільки один Пастернак міг відчути; небо хистке, високе; берези завмерли в безвітрі, схожі на п’ятнадцятирічних дівчаток, така ж чистота в них, чекання літа… І вузенькою доріжкою попід моїм перехнябленим парканом ішов поет; у руці красива сукувата палка — він був майстер відшукувати красу в лісі, чуприна попелясто-сива і пронизливо-блакитні очі… «Привіт сусідові, поздоровляю з переселенням у село…» Я подякував йому, запросив зайти ввечері на чарку, так у нас заведено, ми це називаємо «новосілля»…
— Що?
— Це таке свято в нас… Новий дім, так, чи що, можна перекласти, хоч краще писати по-російськи, як Хемінгуей писав іспанські слова у своїх книжках, російську й іспанську перекладати важко…
— А далі?
— Далі поет усміхнувся, очі його стали прозорі, як морська вода у невеличкій бухті рано-вранці біля Мухалатки, є у нас така райська місцина в Криму, і сказав, що не треба відкладати на потім те, що можна зробити зараз. Він спитав мене тоді: «А в засіках пляшка не захована?»
— Що таке «засік»?
— Це комірчина, де тримають продукти, а може бути й погріб, — усміхнувся Степанов, вимовляючи ці слова без того жахливого англійського акценту, з яким тепер наші радіодиктори, ведучи передачі на Захід, вимовляють назви російських міст і навіть імена людські. — Я відповів, що в засіках у мене є і пляшка, і сир, і ковбаса, але ж іще рано, тільки розвидняється… Якщо ви написали хоч один рядок, відповів поет, — продовжував Степанов, відчуваючи, як заспокоюється, згадуючи ясноокого з лев’ячою чуприною чоловіка, — то ви наче на пагорок піднялися, і вам відкрилась далечінь, а всяка далечінь неозора і допомагає зрозуміти себе, отже, не гріх у такому разі випити чарочку, закусивши скоринкою чорного хліба та цибулиною, посипавши її сіллю; яка ж краса відкриється, І ми ввійшли навшпиньки в дім, прокралися на кухню, заставлену ящиками, картонками з посудом, чайниками, витягли з засіка пляшку «Столичной», нарізали чорного хліба, почистили цибулину, посипали її сіллю, випили, і я вперше в житті тоді зрозумів, як це чудово — пригубити горілки рано-вранці. Правда, того дня не написав жодного рядка, але дочку я привіз за місто, щоб вона жила в лісі й слухала, як співають пташки, не по телевізору…
Марі сказала:
— Ви усе це розповіли так сумно, що мені аж випити захотілось… Не «Розе», а чогось міцнішого… З хлібом і з цибулиною.
— Угощаю.
— Послухайте мене, будь ласка, не сердьтесь, але я терпіти не можу, коли мене вгощають чоловіки… У нас же заведено все калькулювати: якщо ти привів мене до ресторану, напоїв і смачно нагодував, то я мушу лягти з тобою в ліжко, а це ні вам, ні мені не потрібно… Тому в мене ідіосинкразія на вгощання… Ні, справді, тут усе рахують автоматично: утіха в домі розпусти коштує п’ятдесят франків, а добра вечеря з вином п’ятдесят сім, шістдесят; один в один, і ніяких тобі проблем; у мене таке відчуття, що чоловіки, які приводять у кабак молодих подружок і діловито розкладають на колінах серветки, готуються не до того,
