Українська література » » ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов

ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов

---
Читаємо онлайн ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов
вони викликали до себе, теж сидів у Федорова. Що б ви зробили?

— Повідомив би, що нема можливості перейти лінію фронту.

— Це не відповідь для Канаріса.

Карлов сказав:

— Якщо це не відповідь — значить, операцію провалено.

— Це теж не відповідь. Операцію — ми ж умовились — не мали права провалити; якби тоді операція провалилася, то не був би нині Федоров моїм начальником.

— Та не мучте, — благав Карлов.

— Федоров пробув тиждень з агентом, якого викликав Канаріс. Росіянин, потрапив у полон, зламали, пішов до Власова, звідти забрали в розвідцентр абвера. Федоров жив із ним мало не в одній кімнаті, розглядав його, він певен був, що й у противникові можна знайти людину. А тим часом чекісти шукали — в збаламученій евакуацією країні — рідних цього самого агента. І знайшли його молодшого брата. На фронті знайшли. І привезли літаком під Москву. І Федоров улаштував зустріч братам, відпустивши їх до Москви. Вони повернулися ввечері наступного дня, а через тиждень агент вилетів до Канаріса, потім повернувся, операцію виграли. Хіба це не тема? Відпустити ворога? Хіба це не цікаво для художника — описати переживання Федорова до того дня, поки шифровки від Канаріса не пішли знову до того, кого «поранено в руку»?

— Сюжет для фільму, — сказав Карлов.

— Що ж мені з моїм сценаристом робити? — зітхнув Ухов. — Задушити? Він уже нічого не втне, розумієте?

— Запросіть автора діалогів, — порадив Константинов. — На Заході в кіно працюють розумні люди; згадайте, як часто вони запрошують письменника писати діалоги, причому хорошого письменника…

— Хорошому письменникові й платять добре, — сказав Ухов.

— Я ще хотів сказати, хоч фактура у вашого шпигуна достовірна, але актор він поганенький.

Ухов обернувся до монтажниці Маші:

— Покажіть нам фото інших акторів. За фактурою дуже схожий Аверкін, у нас він є на плівці?

— Є.

— Просто-таки двійник, але з пластикою в нього не все гаразд, — пояснив Ухов.

Застрекотіла камера, і Константинов навіть примружився: актор, якого йому зараз показали, був справді як дві краплі води схожий на того, який так грубо грав шпигуна.

— Ви що, загримували його? — спитав Константинов.

— Так. Риммочка у нас геній, — відповів Карлов, — вона вміє досягти абсолютної схожості.

— Неймовірно, — сказав Константинов, відчуваючи дивне, нез'ясовне хвилювання, — це неймовірно.

— Кіно — синтез неймовірного, — засміявся раптом Карлов. — У мене нещодавно помер актор, який грав головного героя, а в нас залишилися три сцени з ним, уявляєте? Перезнімати весь фільм? Неможливо, ніхто на це грошей не дасть. Тоді я знайшов дублера і зі спини, а інколи й у профіль дозняв ці три сцени — ніхто, навіть професіонали, не помітили, що підставний.

Константинов засміявся, потім надів піджак, якось неуважно витяг сигару:

— Товариші, прошу вибачення, але я мушу їхати.

Повернувшись до КДБ, Константинов ліфта дожидатися не став, вибіг до себе на п'ятий поверх, покликав Гмирю й Проскуріна.

— Потрібен двійник, сьогодні ж нам потрібен двійник, завтра він сяде за кермо дубовської машини. Ми повинні знайти такого чоловіка, він буде щоранку виїжджати на його машині з дому, з набережної, під'їжджати до інституту, заходити у вестибюль, виходити з чорного ходу, повертатися до нас, потім, о шостій, брати машину й Ольгу і їхати на квартиру Дубова. Тільки так. Ольгу підключимо, коли знайдемо двійника.

— Вона не погодиться на це, — заперечив Проскурін. — Вона ж закохана.

— Я спробую її умовити, — відповів Константинов. — Спочатку треба підшукати двійника. Мені чомусь здається, що, включивши в діло двійника, ми виманимо ЦРУ на зв'язок. Мабуть, вони мовчать тому, що не бачать Дубова, він же казав, що вони за ним постійно стежать…

— Двійника можна розпізнати, — зауважив Гмиря. — Тоді провал буде остаточний, нікого ми не виманимо.

— Дивлячись як двійник працюватиме, — сказав Константинов. — Ми знайдемо для нього ракурси, відрепетируємо манеру поведінки. Тепер ось що… Я проаналізував ті місця контрольних сигналів, які ЦРУ давало Дубову. І виходить, що вони викликали його на такі маршрути: Садове кільце, Парк культури, Ленінський проспект. Це один маршрут. Другий: через Дорогомиловський міст, набережною, мимо «Мосфільму», по Університетському на Ленінський проспект. Так? Третій маршрут: Можайське шосе, поворот на малу кільцеву, повз Парк Перемоги, через Вернадського, Ленінський проспект.

— Правильно, — пробасив Гмиря.

— Ольга мені сказала, що найчастіше вони зупинялися коло парку на Університетському проспекті; потім біля колонади Парку культури Горького; садив він її в машину завжди на одному й тому ж місці, біля інституту, за нашою версією, сигнал «Паркплац». Приїжджали на ці місця завжди в той самий час: від шостої тридцяти до сьомої. Машини співробітників ЦРУ їздять якраз там.

Гмиря й Проскурін напружено стежили за думкою Константинова.

— Ольга згадує, що кожного вівторка вони їздили до колонади, а кожної п'ятниці — в парк на Університетському. Сьогодні понеділок…

— А кого ж ми посадимо за кермо? — зітхнув Проскурін. — Нема двійника, Костянтине Івановичу, чого ж себе заспокоювати?

Він дивився на сигару Константинова мов зачарований, чекав, що можна буде закурити зразу ж, як тільки генерал почне пихкати голубим, сухим димом.

— Та куріть, — вгадавши бажання Проскуріна, сказав Константинов. — Ви злий без сигарети. Де, до речі, Гавриков?

Проскурін і Гмиря перезирнулись.

— А що, — пробасив Гмиря, — справді схожий. Тільки дуже жвавий, поривчастий, а Дубов удавав солідність; начальникам подобається, коли підлеглий — солідний і вивірений у словах та рухах.

— Мені, між іншим, — зауважив Проскурін, — теж подобаються солідні підлеглі, але це зовсім не означає, що всі солідні — шпигуни.

— Так само, як жвавість і поривчастість не є головною визначальною рисою торохтія й балабона, — відповів Гмиря. — Гавриков, справді, схожий, тільки він у лікарні, товаришу генерал.

Константинов приїхав до госпіталю, де помирав потомствений сталевар із «Серпа» Василь Феофанович Гавриков, батько старшого лейтенанта Дмитра Гаврикова. Старий ледве ворушив натрудженими величезними руками, насилу розплющував очі, раз по раз непритомнів, та коли приходив до пам'яті, то зразу ж шепотів:

— Митю, де ти?

— Я тут, тату.

Старий брав синову руку своїми крижаними пальцями, й клав її на свої груди, й так завмирав, і на обличчі в нього з'являлась усмішка; колись батькові руки були дужі й надійні, а що може бути прекрасніше за батьківську надійність і силу, яка є супутником у твоєму житті?! Тепер же старий шукав синову руку, заспокоювався лише в ту мить, коли пальці їхні відчували один одного.

Коли батько впадав у забуття, Дмитро виходив у коридор, курив і плакав. Він забороняв сам собі плакати, щоб не червоніли очі, батько все помітить, на те він батько, і зразу спитає: «Чому плачеш, сину?» А що він відповість? І так

Відгуки про книгу ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: